У Женевському університеті наразі проходить унікальна, без будь-яких перебільшень, виставка від Луганського обласного краєзнавчого музею. Цей музей - символ нашого часу. Двічі переміщений, без колекцій та звичних артефактів, він відроджується знову і знову, зусиллями людей, які виношують його у своїх серцях..
Виняткова доля цього українського музею зачепила багатьох людей у світі, завдяки яким виставка стала можливою. І як це часто буває, особиста небайдужість, щира захопленість і бажання зробити все задля того, аби у світі відбулися зміни на краще - головні рушії у цій справі.
Ми поговорили з Вірою Орловською, українською науковицею, яка з початку повномасштабної війни занурилась у світ українських музеїв воєнного часу, дізналася про долю Луганського обласного краєзнавчого та захопилася луганськими музейниками, завдяки яким він існує у новому втіленні. А потім були фантастичні люди довкола та багато кропіткої й натхненної роботи, аби історія музею, що є дуже важливою для розуміння сучасної України, змогла прозвучати в стінах виставкового залу Женевського університету. Ми впевнені, що розповідь Віри надихне і вас, так само як надихнула нас.
Який у вас був науковий бекграунд в Україні до того, як ви потрапили в Женеву та почали працювати в університеті?
Я навчалася у Львівському університеті ім. І Франка на спеціальності англійська / німецька мова та література. Після закінчення вишу, я, попрацювавши деякий час, вирішила здобути другу магістерську освіту в Німеччині, за спеціальністю «Студії світової спадщини» (World Heritage Studies). Це навчальна програма, що сертифікована ЮНЕСКО та представлена в декількох університетах світу. Закінчила я її у 2016-му році й відтоді професійно займаюся різними проєктами, що стосуються світової спадщини ЮНЕСКО, або ж культурної й природної спадщини.
Після закінчення магістратури я написала магістерську роботу на тему збереження транскордонних природних заповідників. Тобто таких територій, які несуть в собі природну цінність й перетинають політичні кордони країн, і про те, які ці країни можуть давати цьому раду. Цим я займалася до 22-го року.
У 2022 році я знаходилась у Львові, дистанційно працювала з німецькими колегами та з львівською компанією, що організувала освітні тури для дітей.
В межах своєї наукової роботи я познайомилася з багатьма людьми. Один з них – це др.Пітер Ларсен з Женевського університету. І після початку повномасштабної війни, коли пройшло вже кілька місяців, він запропонував мені продовжити свою дослідницьку роботу в Женеві, в рамках програми Scholars at Risk при університеті.
Тобто ви вже мали певну репутацію як науковиця, вас знали й тому запросили?
Так. Власне, я тут з червня 22-го року та працюю при дослідницькому інституті Екологічного управління та територіального розвитку (Environmental Governance and Territorial Development - GEDT).
Над чим ви працювали, коли були в Україні?
Над включенням природного заповідника Hin Nam No, що знаходиться між Лаосом і В'єтнамом, у перелік Світової спадщини ЮНЕСКО.
Нічого собі! Глобалізація в дії.
Так, нічого простого не було. Я написала магістерську і продовжувала трохи працювати над тим проєктом.
Ви й натепер продовжуєте цю роботу?
Ні, наразі не продовжую.
Розкажіть, будь ласка, про освітню програму, в якій ви брали участь в Україні.
Її організувала компанія «Дивись Ширше» у Львові, яка допомагає молоді, що прагне навчатися в австрійських університетах, досягти своєї мети. Я керувала їхніми програмами з професійного орієнтування. Ми допомагали підліткам обирати напрямок, за яким хочуть навчатися, та більше про нього дізнатися. Їздили разом в короткі подорожі в Карпати та Австрію, де майбутні студенти вивчали німецьку мову, досліджували питання культурної ідентичності, вивчали основи проєктного менеджменту тощо.
Після початку повномасштабної війни зі мною сконтактував фонд ALIPH, діяльність якого зосереджена на збереженні культурної спадщини на територіях, які знаходяться в зонах ризику. З початком великої війни вони дуже активно почали діяти в Україні. Надавали й надають нині допомогу українським музеям, архівам, бібліотекам. Зокрема, фінансують консервацію будівель, які були пошкоджені, евакуацію колекцій, які можна врятувати, належне пакування музейних предметів, оцифрування колекцій та пам’яток, а також, надають стипендії музейникам. Я стала їм в цьому допомагати.
А потім мені запропонували працювати в Женевському університеті. Так вийшло, що і фонд, і університет, з якими я співпрацювала, знаходяться в Женеві.
Розкажіть детальніше, що було зроблено для музеїв в Україні в рамках вашої співпраці з фондом ALIPH?
Від початку повномасштабного вторгнення Фонд підтримав вже понад 200 інституцій в Україні. Частина моєї роботи полягала в тому, щоб налагодити зв'язок з українськими музеями. Не тільки з центральними, а й з меншими, регіональними. Значних зусиль вимагало налагодження контактів з командами українських музеїв, бібліотек, архівів. Особливо, оскільки багато українських культурних установ мали обмежений досвід міжнародної співпраці навіть у мирний час. Часто наші грантоотримувачі потребували значної підтримки із формуванням грантових заявок, спілкуванні з іноземними грантодавцями. Допомогу від фонду ALIPH отримали й продовжують отримувати інституції по всій Україні - від Львівщини до Луганщини й Донеччини.
І саме в роботі з фондом ALIPH я познайомилася з командою переміщеного Луганського обласного краєзнавчого музею. На жаль, сьогодні дуже багато українських культурних інституцій знаходяться під російською окупацією, а їхні колекції та архіви викрадають, знищують, або ж використовують як інструменти пропаганди. Разом з тим, деяким працівникам окупованих музеїв, наприклад, вдається виїхати на більш безпечні території. І ці люди, попри все, продовжують свою діяльність на нових місцях.
Але як вони це роблять?
Це велике питання. Ще до 2022-го року українські культурні установи були доволі вразливими. З новою ж нищівною хвилею російської агресії, музеї на територіях, які були окуповані в перші тижні повномасштабного вторгнення, швидко втратили доступ до своїх будівель та колекцій. Проте українських музейників це не зупинило. Вони знаходять рішення навіть у найскрутніших ситуаціях і залишаються музеями своїх міст навіть за сотні кілометрів від них. Як, скажімо, музей про Луганщину у Львові.
Сьогодні, працювати в музеї в Україні - непросто. Бути українським музейником - це виклик, постійна боротьба за можливість продовжувати працювати. Навіть для музеїв, що залишилися у своїх будівлях та при своїх колекціях, державна підтримка надзвичайно обмежена, відбуваються скорочення персоналу, а зарплати доволі символічні. Разом з тим, взаємна підтримка всередині української музейної спільноти вражаюча. До прикладу, переміщений Луганський музей опинився у Львові тому, що їх підтримав Музейний Кризовий Центр у Львові, а партнерський меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору" прихистив та допомагає у відновленні."
Вони ділять виставковий простір, займаються спільними проєктами. Це дуже цікаво і це точно не те, що можна описати коротко, кількома словами.
Проте зрозуміло, що таким музеям, як Луганський, важче забезпечити підтримку. Скажімо, якщо пошкоджено будівлю музею, чи його колекція під загрозою, тоді зрозуміло, як діяти. А якщо немає ні будівлі, ні колекції?.. У своїй роботі я зрозуміла, що існують такі, установи, які ніби випадають крізь «тріщини» міжнародної допомоги. І що з цим треба щось робити.
Велика війна показала, що музей - це не просто такий спеціальний будинок, в якому зберігають старовинні предмети та розповідають про давнину. Він має й іншу цінність, нематеріальну, бо він - про людей, про розуміння та цінування власної культурної ідентичності, а також про осмислення сучасності.
І таким чином, вже тут, у Женеві, я, з одного боку, робила все, що могла, аби було більше ясності у питаннях підтримки таких музеїв, а з іншого - мала контакт з Луганським обласним краєзнавчим музеєм та доступ до виставкового простору в Женевському університеті.
І таким чином виставка змогла відбутися….
Так. Все це разом допомогло тому, що виставка тут представлена. Спершу, в червні цього року, її показали у Фрібурзькому університеті у скороченому форматі банерної виставки та обговорення за круглим столом. Потім вона трансформувалася, доповнилась, та була представлені в Женеві.
Вашу ініціативу одразу підтримали в університеті? Як ваше оточення ставиться до таких проєктів про Україну?
Моє оточення фантастичне! Мені, нашій команді, директорці Луганського музею Олесі Міловановій надавали дуже потужну підтримку. Це було дуже важливо, позаяк підготовка виставки - це велика робота. Треба було придумати, як про все це розказати місцевій аудиторії, написати, вичитати й відредагувати тексти так, щоб вони були зрозумілими. Разом з тим, для нас було важливим не вказувати відвідувачу, що думати про те, що ми їм розповідаємо та показуємо. Саме так чинить російська пропаганда, і це не могло стати нашим підходом. Ми мали на меті розповісти про досвід Луганського музею розгорнуто, аргументовано, відкрито й дозволити відвідувачам робити власні висновки. А це виявилось непросто.
Зауважу, що ми не ставили в центр виставки війну, розруху, біль. Вона не про віктимізацію української культури.
А про що вона?
Вона про команду дуже потужних, крутих людей, які попри все продовжують робити свою роботу і роблять її класно. І про те, що їхня праця - дуже важлива, адже воює Україна саме за свою культурну ідентичність. Наша виставка про те, як музейники відстоюють себе, свою Луганщину, свою культуру. Вони зберігають свою професійну гідність, розвиваються та працюють, щоб вийти з цієї війни сильнішими. Працюючи над виставкою та спілкуючись з нашими міжнародними колегами, ми часто казали, що бути українським музеєм сьогодні - це завжди готуватися до кінця світу, але й мати певні плани на потім. Для Луганського музею такий “режим” почався ще в 2014-му.
Це дуже символічна ситуація
Так. Дуже важливо пам’ятати, що події 22-го року не нові, бо ця історія триває щонайменше з 2014-го. Виставка показує як це відбувається на досвіді лише одного музею.
Після подій 2014-го, Луганський музей було відновлено на території, підконтрольній Україні, у Старобільську. А той музей, що в Луганську, теж лишився. Він став народним музеєм так званої «ЛНР» і виконує зовсім інші функції, розповідає зовсім інші історії, має зовсім інші акценти. Хоча, здавалось би, з тими самими музейними колекціями...
Про це вже можна знімати кіно...
Таке «роздвоєння» одного музею також стало яскравим акцентом у виставці. Ми відобразили це у вигляді своєрідного «пасажу». Проходячи ним, на одній стороні відвідувач бачить реалії окупованого музею в Луганську. Приклади недавніх виставок, уривки з виступів сьогоднішнього керівництва музею, директиви для музеїв новоприєднаних територій” від керівництва РФ тощо. На іншій - відновлення роботи «переміщеного» музею у Старобільську. Музейні експедиції та збір нових етнографічних колекцій, документація подій АТО/ООС, декомунізація… Відвідувач, йдучи цим простором, може бачити дві паралельні реальності.
Ми багато працювали над тим, як і що варто розповісти у виставці. Це відбувалося в численних дискусіях між усіма партнерами - українськими та швейцарськими. Є багато речей, які не можна розголошувати з дуже очевидних причин. Ми цього не робимо.
До створення виставки ми залучили наших українських, теж переміщених, фахівців. Наприклад, абсолютно фантастичного дизайнера Олександра Букрєєва, що родом з Луганщини, а також сценографів - архітекторів Ігоря Гому та Олексія Бикова. Дуже цінно, що над виставкою працювали люди, які знають та проживають її тему.
Для ілюстрації подій у Луганську 2013-2014 років, що передували російській окупації міста, ми сконтактували з фотографом Олександром Волчанським, який поділився своїм унікальним фотоархівом подій Луганського Майдану.
Також ми сконтактували з поетом Сергієм Жаданом, який дозволив доповнити виставку двома своїми поезіями, якими ілюструємо початок російської навали. Сергій, до речі, також родом з Луганщини, зі Старобільська.
Старобільськ наразі теж окуповано і музей змушений був вдруге переміститися?
Так. Старобільськ було окуповано вже в перші дні березня 2022-го. Луганський музей зрештою опинився у Львові, де його приймає меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору". І наразі у Львові формується нова колекція музею з тих предметів, які передають люди з Луганщини. Вони дарують переміщеному музею свої предмети зі своїми історіями. І деякі з тих предметів пані директорка Олеся Мілованова привезла до нас на виставку.
Наприклад, гусачок з Кремінної. Він вцілів у зруйнованому будинку однієї сім'ї. Вони забрали його з собою в евакуацію, а потім віддали у музей. Дивишся - звичайний керамічний гусачок, але цінність його зараз вже зовсім інакша.
Також є дивний набір старих вінілових платівок. Там, і молода Софія Ротару і «Пісняри». Ці платівки належали родині, де бабця була вчителькою музики. У них був програвач і на свята чи просто під час сімейних вечорів родина слухала цю бабціну колекцію. А коли виїжджали, то вирішили, що дуже важливо її вивезти. Але потім вони віддали платівки музею. В нашому залі є так званий “звуковий душ”, він висить на стелі, і коли під нього стати, то починає грати музика. Відчуття таке, ніби вона звучить з навушників. І в навушниках співає Івасюк.
Коли на виставку приходять українці, то я їх впізнаю одразу, бо вони стоять під тим душем і повторюють слова «І лиш любов цвіте один-єдиний раз»... Це дуже потужно.
А як реагують швейцарці?
Співробітники з виставкової зали кажуть, що до цієї виставки інтерес дуже великий, навіть у порівнянні з іншими. Люди ходять не лише, коли проводиться екскурсія, а й самі по собі.
Ми ще розмістили уривки з віршів Жадана («Вулиця» та «Візьми лише найважливіше») у перекладі французькою на вітринах виставкової зали, подібно до того, як це роблять у Львові, на стінах будинків. Це теж працює - запрошує людей зайти.
Показово, що на відкритті було десь 70% іноземців, і 30% - українців.
Це дуже гарний показник
Так, це не суто українська подія, куди долучається лише українська спільнота. Вона має ширший формат.
А ще люди часто запитують, як можна допомогти таким українським музеям.
Є у нас музейна книжка про виставку і багато хто цікавиться, чи можна її придбати. Кажуть також, що 2014 рік давно пропав з медіапростору і добре, що тут, на виставці, про ті події нагадують.
Які ще цікаві експонати є на виставці?
2014 рік в Луганську ми ілюструємо фотографіями Олександра Волчанського, він фіксував все, що відбувалося тоді у Луганську. Це величезний фотоархів. Скажімо, на одній світлині, яку виставили ми, дуже гарно видно, що там зображено український мітинг - за Україну, Майдан, і там дуже різні люди стоять. А коли мітинг під прапорами російської імперії, де люди йдуть і кажуть: «Ми рускіє, с намі Бог», то це чомусь тільки чоловіки певного віку і певної статури. Це одразу викликає роздуми. Відвідувачі самі запитують: «Ти помітила це?». А я кажу, що помітила, і дуже рада, що вони також це побачили.
Ваша виставка триватиме до 19-го січня?
Так, до 19-го січня вона точно буде у виставковій залі Женевського університету.
Які у вас подальші плани?
Зараз щонайменше сім українських музеїв висловили бажання прийняти виставку у себе. Тому ми працюємо над тим, щоб знайти необхідну фінансову підтримку, аби вона могла поїздити Україною. І досліджуємо можливості, чи може вона помандрувати і в інші країни. Проте станом на сьогодні не маємо ще нічого точно погодженого.
А хто взяв участь у фінансування виставки у Женеві?
Це теж дуже важлива історія, бо виставку підтримав цілий ряд організацій. Зокрема, Geneva Heritage Lab - Женевська Лабораторія Спадщини, започаткована др. Пітером Ларсеном, з яким я маю приємність працювати. Також, команда факультету сучасної історії Фрібурзького університету. Міжнародна платформа для допомоги українським музеям «Обмін» та німецька фундація Gerda Henkel Stiftung допомогли забезпечити стипендії для музейників, щоб вони могли робити свою роботу. Також допомогли трішки з обладнанням для музею. Бо люди евакуювалися, в кращому випадку, лише з телефоном, а для роботи потрібні хоча б комп'ютери. Безперечно, дуже підтримав Генеральний фонд Женевського університету, програма Scholars at Risk, в рамках якої я тут перебуваю, та Інтеграційний відділ Женевського університету (Délégation intégration de l’UINGE). Інститут, при якому працюю - Екологічного управління та територіального розвитку (GEDT) - також значно підтримав наш виставковий проєкт. Виставковий простір Женевського університету - SEU - Salle d'exposition de l'UNIGE - підтримували нас на кожному кроці, що неймовірно цінно.
Такий потужний приклад європейської єдності!
Це стало можливим тому, що всі працювали. Це дуже класно. І робота була зроблена величезна.
Що, на вашу думку, найважливіше у діяльності Луганського музею, зараз? Збереження спогадів про справжній музей?
На мою думку, українські музеї не мають жити спогадами. Це передусім простори для осмислення сучасності, своєї ідентичності, свого місця у світі. Дуже важливо, що музейники документують те, що відбувається в окупації, досліджують… Хто ще буде так ретельно сидіти й стежити, що робить окупований музей?. Від того, що там відбувається, «кров йде з вух» - я цим трохи займалася, коли готували виставку. А луганські музейники роблять це системно, бо це їхній музей. І після перемоги й деокупації саме вони повернуться туди, аби почати відновлення.
Не менш важливо й те, що вони залишаються осередком луганської ідентичності, де б не були. Їх видно, їх чути, вони працюють, попри всі складнощі.
Тут ще важливо, аби всі ці задокументовані факти та дослідження не залишалася в межах вузьких спільнот. Про це має знати ширше коло людей.
Про нашу виставку є сюжет на швейцарському радіо та телебаченні, публікації в центральних женевських газетах. Люди часто приходять тому, що прочитали в газетах. Але ми комунікуємо з медіа лише з приводу виставки. А, загалом, ви дуже правильно говорите, важливо, щоб ця тема не залишалася в стінах музеїв.
І лише надбанням науковців… Повернемось до вашої наукової роботи. Над чим ви зараз працюєте?
Моя основна тема роботи тут - культурна і природна спадщина Чорнобильської зони відчуження. Ця зона існує з 1986 року, це тривалий період, а відтак, ми можемо відстежити, що там відбувається. Чорнобильське Полісся - унікальний етнокультурний простір, який заховався за завісою Чорнобильської катастрофи. Досліджуючи тему, я бачу, що збереження культурної спадщини Чорнобильського Полісся відбувається, до Зони навіть споряджувалися цілі експертні експедиції, проте громадськість про цю роботу знає дуже мало. Сьогодні в Україні, на жаль, формується і вже сформувалось дуже багато зон відчуження. Чому б не взяти до уваги досвід Чорнобильської зони - проаналізувати, що могло б йти краще, організовуватись ефективніше? До речі, ми, мабуть, чи не єдина країна, яка має окремий «Державний науковий центр захисту культ. спадщини від техногенних катастроф». Її представників запрошували до самої Японії розповідати, як вони працюють у Чорнобильській зоні, а в Україні про них знають дуже-дуже мало.
Ми знову повертаємось до питання, що про такі речі потрібно розповідати на загал. І ваша виставка - приклад того, з чого можна почати. Тож принагідно запросимо наших читачів на неї.
Дякую вам за таку наповнену і цікаву розмову.
