Нескорені міста, втрачені полотна та нові проєкти — чим живуть художники України — інтерв'ю

Unconquered_cities_main

Ми поговорили з головою Національної спілки художників України Костянтином Чернявським про творчість, співпрацю, підтримку світової спільноти та неймовірні досягнення під час війни.

У кабінеті Костянтина багато картин. Власне, це маленький виставковий зал, в якому постійно змінюється експозиція. Цього разу там були полотна відомого українського живописця Василя Непийпива — одного з провідних пейзажистів 20 століття якого називають майстром ліричного пейзажу. Відвідувачі мають змогу знайомитися з різномаїттям українського образотворчого мистецтва, просто завітавши до голови Спілки. Такий бонус усім, хто завітає у справах.

Сам Костянтин Чернявський — художник і представник династії художників: і батько, і дід — відомі мистці. 

Тож розмова почалася саме з цього. Як виявилося, цьогоріч  виповнюється 100 років від дня народження Георгія Чернявського, народного художника України, діда Костянтина. І 25 квітня в Художньому музеї у м. Дніпро буде відкриття сімейної виставки, що присвячена ювілею. Куди принагідно запрошуємо усіх бажаючих.

Ваш шлях у професії був визначений одразу. Ви стали продовжувачем династії.

Насправді у мене були певні сумніви: йти на живопис чи на архітектуру. Тому що моя мама та дід по її лінії, Суворов Всеволод Леонідович, — архітектори. Дід — заслужений архітектор України, який фактично побудував пів Києва. 

Але у вашому випадку переміг живопис?

Змалку буваючи на роботі у мами, я бачив усі ці кульмани, креслення і всіляке архітектурне приладдя, та швидко зрозумів, що це не моє.

Мені подобалось більш вільне життя художника та навіть той запах фарби, який з самого дитинства мене супроводжував. Тож живопис переміг більшістю голосів, скажімо так.

А тому я вступив до Державної художньої школи імені Тараса Григоровича Шевченка,  склавши перший в житті вступний іспит у п'ятий клас. Це був свідомий вибір і перший крок для подальшого фахового навчання.

Як можна означити ваш художній стиль? 

В принципі, я себе можу характеризувати як художник традиційних академічних засад. Здебільшого в моїй роботі переважають пейзажні мотиви, а з початком повномасштабної війни, напевно, 99% творчості присвячено темі боротьбі українців за свою свободу і незалежність. 

Як загалом війна вплинула на спільноту художників?  

Я спілкуюся практично з усією мистецькою Україною, то можу робити певні висновки: художники наразі розділились у своєму світосприйнятті. Для когось війна стала точкою відліку, після якої творчість повністю змінилась. Напевно я теж належу до цієї категорії. Наразі нічого, окрім тем пов'язаних із боротьбою, силами оборони, переселенцями, зруйнованими містами, я не можу реалізовувати суто психологічно. 

Зараз така гарна весна, тому я виїжджав на етюди, але не зміг працювати й просто відображати цю красу. Тож повернувся до майстерні й продовжив роботу над картиною «Кров мого Азова», що присвячена Маріуполю. Це місто відігравало і відіграє дуже важливу роль в моєму житті, оскільки з 2018 року ми з сім'єю фактично жили на два міста – Київ і Маріуполь. Я мав безпосередній стосунок до зародження і становлення Маріупольської філії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. З 20 року був головою екзаменаційної комісії цього навчального закладу і пов'язував своє творче і професійне життя з цим містом.

Тому першим проєктом Національної спілки художників України під час повномасштабного вторгнення став проєкт «Маріуполь — душа України», який 23 червня 2022 року був презентований в Центральному будинку художника в Києві.

У наших виставкових залах тоді була присутня чи найбільша кількість глядачів за всі часи. Це була не просто виставка, а культурно-мистецький проєкт спільно з Національним академічним оркестром і народних інструментів України (НАОНІ).

Подія мала чималий розголос ще й тому, що була організована спільно з Міністерством оборони та Міністерством культури та інформаційної політики, з якими ми дуже тісно співпрацюємо. У нас дуже багато спільних проєктів саме державницького рівня, які направлені на роботу на так званому культурному фронті

Ви говорили, що художники розділилися у сенсі впливу війни на творчість. Як реагує інша частина?  

Скажімо, коли ми намагались залучити різних митців дуже різних напрямків до проєкту «Нескорені міста-герої», чи запрошували до роботи, присвяченій збройним силам, то багато хто з них відповів, що не можуть зараз працювати з цим... Просто не можуть. 

Ми всі наразі отримуємо травматичний досвід, але кожен проживає це по-своєму. 

Маріуполь став першим у проєкті «Нескорені міста-герої»? 

Цей проєкт почався з виставки «Маріуполь — душа України», що згодом трансформувалася у «Маріуполь нескорений». Вона була презентована за межами України. Перша презентація відбулася в Гданську (місті побратимі Маріуполя), Варшаві, потім — в країнах Балтії.

Наразі цей проєкт презентовано в різних містах  Німеччини, а потім заплановано показ у Скандинавських країнах та на інших континентах.

Проєкт некомерційний, оскільки ми прагнемо показати трагедію Маріуполя найбільшій кількості країн. Звісно, були пропозиції придбати роботи. Тож ми проводили аукціони під патронатом нашого (Спілки художників України ред.) Міжнародного благодійного фонду задля зборів коштів на потреби ЗСУ та переселенців. Як в країнах Європи, так і в Україні.

Проєкт про Маріуполь — це, скажімо так, перша ластівка нашого великого проєкту. Наприкінці 22 року до нас звернувся Український культурний фонд з пропозицією зробити виставку «Херсонщина – це Україна». В той час, коли почала зароджуватися ця ідея, Херсон ще був окупований. 

Виставка відбулась у Центральному будинку художника. Уявіть: грудень, блекаут, холод, темно, проте виставка пройшла з великим моральним піднесенням. Тим паче, що на той момент місто Херсон було уже деокуповане. Потім виставка експонувалась у різних містах України, а далі — в Люксембурзі. Всі художники, які брали участь, надали свої роботи безоплатно. 100% коштів від реалізації картин йшло на потребу постраждалим херсонцям. І це виявився досить успішний проєкт у контексті збору коштів. 

Після цього виникла ідея масштабного всеукраїнського проєкту «Нескорені міста-герої».

Ми хотіли показувати виставки саме в містах, які або були деокуповані, або  знаходились в зоні, наближеній до бойових дій. І почали тоді з виставки «Кривий Ріг — залізне серце України», який був презентований квітні 2023 року у місті Кам'янське Дніпропетровської області, бо саме там ми отримали дозвіл на проведення  від військової адміністрації. У Кривому Розі показ теж був, але дещо пізніше.

Виставка об'єднує лише сучасні твори, чи й картини з минулого?

Це роботи наших сучасників, переважно митців, родом з міст, яким присвячено проєкт. Це дуже цінно. Скажімо, у багатьох художників з Маріуполя не залишилось нічого, а для художника надзвичайно болючим є не стільки втрата квартири, скільки втрата майстерні та творів. І можливість створити та показати нові роботи — має велике значення для митців. Окрім того, багато з них мають особистий досвід, що вони отримали під час війни та можуть поділитися. Це робить твори ще більш цінними. 

Які ще міста відображені в проєкті?

Наступним містом був Миколаїв — 15 серпня 2023 року ми урочисто відкрили проєкт «Миколаїв нескорений». 

Я хочу зазначити, виставкова зала, в якій ми мали демонструвати проєкт, зазнала пошкоджень від понад 6 прильотів. Один з яких відбувся за 10 днів до дати відкриття. Але спільними зусиллями залу вдалося привести до такого стану, що дозволив провести презентацію. Це була перша культурна подія з початку повномасштабного вторгнення. І як зазначали представники департаменту культури, міської, і обласної влади, що у нас зібралося пів міста.

Потім ми реалізували проєкт про Чернігів. Але після того, як у серпні 23 року трапилась страшна трагедія — росіяни обстріляли центр міста, пошкодили драматичний театр,  багато людей постраждало, ми змушені були відкласти презентацію. Наш виставковий простір – Музей сучасного мистецтва — знаходиться за 500 метрів від пошкодженого театру.

Але врешті нам вдалося реалізувати задум. Це було потужно. І ми зрозуміли, що місту це було дуже потрібно.

(В дні, коли готувалося інтерв'ю, в центр Чернігова був черговий приліт  і день жалоби за загиблими. ред.)

Для наших художників ці проєкти надзвичайно значущі. Для них важливо, коли люди приходять і дякують.

А в кінці квітня 2023 року в місті Харкові в художньому музеї відбулась персональна виставка нашого колеги, народного художника України Віктора Ковтуна, який ні на один день не полишав Харків з початку повномасштабного вторгнення і створив понад 180 творів — хроніку війни та оборони Харкова.

У цьому місті-герої нам довго, як і в інших містах, не давали дозвіл. Але врешті у нас вийшло, хоча виставка працювала лише декілька годин на добу.  

В травні ми плануємо презентувати проєкт«Нескорені міста-герої» в Києві в Центральному будинку художника.

І ще хочу розповісти про один важливий і цікавий проєкт — «Мощун — незагоєна рана». Йдеться про невеличке село Мощун на Київщині, яке було першим населеним пунктом, що був звільнений від окупантів. Станом на сьогодні понад 85% будинків залишаються зруйнованими. Люди живуть просто в нелюдських умовах. І, а це вже закиди в бік влади, не робиться нічого, просто нічого.

У кінці листопада 2023 року  Міжнародним фондом «Хай світ пізнає Україну», президент фонду Роман Малярчук, у рамках проєкту «Світова TOLOKA Global Community» разом із Національною спілкою художників України організували пленер художників «Мощун — незагоєна рана». А під Новий рік зробили презентацію творів у відновленому палаці культури Гостомеля. Це була і виставка, і концерт-присвята Мощуну. Основною ідеєю культурно-мистецького заходу є привернення уваги як української, так і світової спільноти до проблеми відбудови маленького села на Київщині, яке фактично закрило собою столицю України від ворожого вторгнення. 

Але  ми не зупиняємось, наразі моя мрія зробити виставку в місті, яке знаходиться максимально близько до зони бойових дій і вона вже запланована на 2 серпня 2024 року у місті Шостка на прикордонні Сумщини. Проєкт буде називатися «Нескорене прикордоння». Якраз триває підготовка, і ми сподіваємося, що безпекова ситуація дозволить нам це реалізувати. 

А чи ви відчували особливий інтерес до України під час виставок за кордоном?  

Враховуючи, що це ще було у 22 році, то, безумовно, виставки спричиняли великий резонанс. Зараз інтерес починає потрошку згасати. Будемо відверті — всі втомились від війни. І зараз нам пропонують робити спільні міжнародні проєкти, але у всіх одна умова — тільки без війни. Європейці не хочуть бачити страждання. Особливо після здобуття фільмом «20 днів Маріуполі» Оскара, який багато хто побачив.

Тому я, як організатор проєктів, та й  інші, відмовляюся від участі. Нам це нецікаво зараз. 

Але завдяки нашому Міжнародному благодійному фонду ми співпрацюємо з багатьма закордонними донорами й українськими фондами та намагаємось підтримувати Збройні сили України, наших колег, які залишилися без засобів для існування. А також дітей-ВПО. 

У вас була і персональна виставка цьогоріч

Так, у березні цього року в мене була виставка в галереї AVS з досить символічною назвою «Земля Not for Sale».

Річ у тому, що ця виставка була запланована на осінь 22 року в Маріупольському музеї імені Куїнджі, але всі твори знищені. У Києві були представлені  фотографії тих робіт, та понад 50 творів живопису, написані впродовж трьох останніх років.

Тобто у вас в Маріуполі теж багато втрачено?  

Порівняно з іншими колегами втрачених робіт не так багато — близько 10 творів, які були присвячені Маріуполю і написані там. Але аля мене вони були дуже дорогі. У Маріуполі, загалом, багато мистецьких втрат. Зараз після виставки Алли Горської усі дізналися і про прекрасні мозаїки Маріуполя, що теж знищені.  

Чим це місто цінне для України в мистецькому сенсі? Після трагедії Маріуполя ми раптом усвідомили, скільки там було культурних і мистецьких пам'яток. Ми не знали про це…

Це було справжнє європейське культурне місто. Кожні 5 років там проводили Міжнародний фестиваль мистецтв «Меморіал Архипа Куїнджі». У 2021 році відбулася масштабна подія, в якій взяли участь представники понад 30 країн світу. Наразі Центр сучасного мистецтва ім. Куїнджі зруйнований вщент, там не залишилось нічого. А в Художній музей ім. Куїнджі був приліт авіабомби, хоча будівля більш-менш вціліла. Але все, що знаходилось у фондах, було вивезено спочатку в Донецьк, потім — на територію Росії. Достеменно невідомо, чи  знаходились у ньому оригінали робіт Куїнджі. За однією з версій декілька невеликих етюдів Куїнджі були оригінальними і їх вкрали.  

А крім того, у Маріуполі функціонував просто фантастичний етнографічний музей з приголомшливими збірками. Однак директорка виявилась колаборанткою і підготувала все до того, щоб абсолютно всі фонди, всі запасники були вивезені окупантами. Вона втекла до Росії.

Ну, трагедія Маріупольського театру відома на весь світ. Багато наших художників звертались саме до теми трагедії Маріупольського театру. 

Мистецтво таки допомагає впоратись з важким досвідом і митцям, і глядачам. 

Так. Загалом, арттерапія – це дуже великий відсоток нашої роботи. Ми співпрацюємо з Центральним клінічним госпіталем, де вже два роки поспіль проводимо арттерапію для поранених воїнів. Нещодавно була виставка робіт воїнів, зрозуміло, що це аматорські роботи, але вони написані душею і серцем під керівництвом професійних художників.

А 9 травня планується відкриття спільного проєкту з Інститутом проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв, який має назву «Арта-Арт», який започаткував наш колега — артилерист ЗСУ та співробітник інституту Антін Коломієць. Ми плануємо проєкт розширити, щоб показати війну з усіх боків, бо вона – всюди. Нам нікуди від цього не дітися, і ми будемо працювати стільки, скільки буде необхідно для перемоги. 

Щодо питання впливу на світ. Наскільки цікаві роботи українських митців за межами країни?

Безумовно, ми цікаві, тому що у нас збереглась професійна школа. Те, чого немає в країнах, принаймні якщо говорити про Західну Європу.

Проте, скажімо, Україна до початку повномасштабної війни не входила до 

Міжнародної асоціації Спілок художників IAA EUR. Там були представлені майже всі пострадянські країни, які знаходяться на європейській частині, а нас не було. Попередники вважали це недоцільним, в тому числі через необхідність регулярного внеску у 900 євро в рік. 

І от,  21 квітня 2022 року у нас відбулась масштабна конференція з представниками  Асоціації. Нашою вимогою було позбавлення членства Росії та Білорусі. І ми перемогли: членство країн-агресорів призупинили, а ми доєдналися до спільноти. Зараз це особливо важливо, оскільки у кожній європейській країні є представництво Асоціації, куди можуть звертатися наші художники-біженці, а це переважно жінки та художники старшого віку, та отримувати підтримку: членський квиток, який дає право безоплатного відвідування всіх європейських музеїв (для біженців це вагома економія), допомогу у соціалізації та навіть замовлення.  

Така потужна підтримка художньої спільноти!

Вона дуже важлива. Наші колеги вже навіть продають свої роботи. Але найголовніше для них, що їх знають як митців, вони не є просто біженцями, які живуть, десь у резервації, а члени художньої спільноти. 

До речі, ми плануємо відкрити свій майданчик у Швейцарії та Португалії — артрезиденцію, куди б могли їздити наші жінки-мисткині чи чоловіки старшого віку на умовах приймаючої сторони. Ідея в тому, щоб психологічно реабілітувати наших митців та дати можливість попрацювати у безпечному місці.

Натепер наш представник знаходиться у Швейцарії, і ми сподіваємось, що дуже скоро цей центр запрацює.

Українці зараз самі активніше вивчають власну культуру та історію. Ви помічаєте ці тенденції? Що люди цікавляться українськими художниками, а не лише, умовним Рєпіним. Хоча Рєпін і українець. 

Рєпін — український художник, це вже було визнано Музеєм мистецтва Метрополітен. А щодо зацікавленості, то так, це помітно. Остання масштабна виставка робіт Алли Горської «Боривітер» викликала неабиякий резонанс. Ми всі бачимо, наскільки людям це  потрібно. І наш проєкт «Нескорені місця-герої» теж це демонструє. 

І в Європі наша школа цінується, часто відзначають високий професійний рівень, навіть коли ми привозимо студентські роботи, які ми самі вважаємо далеко не відмінними. 

І наостанок, якщо вас попросили б назвати 5 імен художників, які б могли презентувати Україну, то хто це був би?

Це буде моє суб'єктивне бачення. Я живописець, тож і називатиму імена митців цього виду мистецтва. Я не уявляю український живопис без Миколи Глушенка, Сергія Шишка,  Анатолія Криволапа, нашого сучасника Віктора Сидоренка, який є надзвичайним професіоналом, що може зробити як мегареалістичний твір, так і знаходити цікаві концептуальні рішення.

Якщо говорити про класичну школу, то це Харківська школа — Віктор Ковтун, Юрій Вінтаєв. А ще Жана Кадирова —  художниця і скульпторка, що представляла Україну на Венеційському бієнале представляла Україну на Венеційському бієнале 2013, 2015 і 2022 років.

Наше мистецтво цінне й тим, що воно дуже різне. Скажімо, якщо говорити про представників народно-прикладного мистецтва, то не можна не згадати Марію Приймаченко, Катерина Білокур та представників напрямку бойчукізм…

Загалом, нам є чим пишатися, і що показувати світові.

Fresh

Дивитися Далі

On our site we use cookies (and these are not cookies), which make it more convenient for each user. By visiting the pages of the site, you agree to our Privacy Policy. For more information on the Policy and what cookies are needed for and how you can stop collecting cookies, click here.

Ok