Destinations.ua продовжує розповідати історії людей, здатних змінити світ. Ми познайомилися з Олівером у Чернігові, коли він та офіційні представники Швейцарії, серед яких був і посол в Україні та Молдові, передавали місту 11 автобусів за підтримки проєкту DECIDE.
На самому початку повномасштабного вторгнення, у результаті обстрілів Чернігів втратив вагому частку свого автобусного парку. Олівер був серед активістів, які взялися допомогти. Що спонукало швейцарського юнака допомагати та приїхати у країну, яка знаходиться у стані війни, які особисті цінності впливають на його рішення та що взагалі формує проактивну позицію швейцарської молоді? Про це та інше в ексклюзивному інтерв’ю.
Чи ви вже були в Україні? Які у вас враження про нашу країну?
Олівер: Насправді до війни я ніколи не був в Україні. Минулого літа я вперше побував у Києві. Оскільки я їхав автобусом, то проїжджав через Ірпінь та Бучу, де автобус зупинявся, але Київ — єдине велике місто, де я провів якийсь час. А цього вересня я знову був у Києві.
О, ви були в Ірпені та Бучі? Які у вас враження від цих міст? Я маю на увазі, це дійсно залишає враження, так?
Олівер: Це дійсно справляє враження. Так само було й тоді, коли ми перед поїздкою до Чернігова відвідали деокуповані райони біля цього міста. Ми бачили на власні очі наслідки того, як росіяни поводилися з цивільними під час окупації. В Ірпені, скажімо, бачиш всі ці будівлі, які були обстріляні, а в Бучі, коли стоїш перед меморіалом, всі події відчуваються так реально. Це вражає.
Чи часто займаєтесь волонтерською діяльністю у Швейцарії?
Олівер: На політичному рівні так. Я багато чого робив на волонтерських засадах у політиці Швейцарії. Я заснував місцеві осередки своєї партії в молодіжному парламенті. Я був у його Раді. Ми прагнули залучити молодь до політики. Я навіть певний час вів один із найбільших акаунтів в Instagram у Швейцарії в ніші молодіжної політики.
Але це були переважно політичні, а не гуманітарні проєкти. Я не можу сказати, що займався гуманітарною допомогою у Швейцарії, і проєкт доставлення автобусів у Чернігів був перший такий випадок для мене.
Чому вирішили допомагати Україні?
Одна з причин цього полягає в тому, що коли почалася війна, я відчув, ніби напали й на мій дім.
Хоч я й ніколи не був в Україні, вона є частиною мого континенту, а Європа — мій дім. Цінності, що для мене важливі, також базуються на європейських принципах. І коли Україну атакували, це відчувалося, ніби атакували мій дім. Я зрозумів, що хочу допомогти в будь-якій формі, в якій можу, а не просто сидіти й спостерігати, як це відбувається.
Це дуже сильна політична позиція. Як я розумію, ви політично активна людина?
Олівер: Так-так. Я був навіть кандидатом на виборах до парламенту минулого року, хоча мене не обрали. Я був залучений у передвиборчу компанію протягом тривалого часу.
Як формується потреба молоді в політичній і громадянській активності у вашій країні?
Олівер: Це гарне запитання, і я не можу дати вам загальну відповідь, лише мою думку. Я припускаю, що однією з причин цього є те, що більшість людей тут дуже залучені до того, що відбувається з державою, оскільки у нас пряма демократія. Це означає, що кілька разів на рік, більше-менше чотири рази на рік, усі громадяни, старші за 18 років, можуть голосувати з питань державного рівня. І це не лише про обрання конкретних політиків, це також питання про те, чи хочуть вони бачити певний закон прийнятим, або ні, чи хочуть змінити Конституцію в той, чи інший спосіб. Нас постійно запитують, як ми хочемо формувати країну. І це, на мою думку, демонструє людям, що вони можуть мати вплив на світ. Таким чином демократія показує людям, що їхні дії мають значення.
Які поради ви можете дати молоді в Україні, яка хоче бути активною і змінювати свою громаду та країну на краще, не лише під час війни, а й загалом?
Олівер: Я думаю, що найголовніше — це брати відповідальність. Незалежно від того, що відбувається, важливо брати на себе відповідальність за своє життя, свою громаду і свою країну.
Ми говорили про досвід Швейцарії у сталому волонтерстві. В Україні ми переважно використовуємо горизонтальні зв'язки та самоорганізацію у часи серйозних криз, найбільша з яких — війна. Але, на жаль, не на постійній основі. Ми розуміємо, що це має бути сталою практикою навіть у мирний час. Що, на вашу думку, варто зробити, щоб змінити наш менталітет?
Олівер: Перше, що хочу зазначити — я не можу повністю коментувати це, оскільки я не жив у країні, яка пережила комуністичну окупацію чи активну війну. Але загалом, коли ми говоримо про самоорганізацію, це, як на мене, питання ідентичності. Чи ідентифікуєте ви себе в першу чергу як частину своєї місцевої громади, регіону чи країни?
У Швейцарії для мене важливі всі три рівні: моя громада, мій кантон і моя країна. І коли ваша ідентичність включає ці рівні, то логічно організовуватися на кожному з них. Це впливає на те, як ми самоорганізовуємося.
Щодо менталітету, я думаю, що важливо не чекати, що держава зробить усе за вас. Небезпечно думати, що ти «тут», а держава «десь там», і «яка різниця, що відбувається». Це так не працює. Все, що ми маємо, врешті-решт, базується на тому, що люди приймають рішення щось будувати, щось робити. Тому для змін треба почати брати відповідальність — спершу за себе, потім за свою громаду, і нарешті за всю країну. Тобто потрібно виховувати в собі відповідальність за зміни, які ви хочете бачити у світі. Якщо всі будуть так мислити й діяти, це сприятиме побудові спільнот і цілої країни. Так само як і під час криз та потрясінь, у мирний час можна ставити собі запитання: що я можу зробити для країни та світу?
Повернемось до вашої допомоги Чернігову. Як ви дізналися про транспортні проблеми в цьому місті, і як виникла ідея надати автобуси?
Олівер: Люди з проєкту DECIDE, зокрема Валентина Полторак, його очільниця, дізналися про брак транспорту в Чернігові. Вибір саме його для отримання допомоги — це її заслуга, тому що ми не маємо людей на місці й не знали точно, де саме потрібен транспорт. А ідея забезпечення автобусами виникла після розмови зі швейцарським посольством, яке повідомило нас, що готові допомогти.
З цією інформацією ми повернулися до Швейцарії й почали шукати автобуси, які могли бути пожертвувані. Швейцарія також фінансувала транспортування та ремонт, а ми розв’язували різні логістичні проблеми, коли вони виникали.
Цікаво, як це все сталося? Ви просто прийшли до офісу мера, вибили двері й сказали: «Віддайте Україні 11 автобусів!», чи як? Звісно, це жарт, але цікаво, як усе почалося?
Олівер: Ми звернулися до міської голови Санкт-Галлена, метафорично кажучи, «постукали у двері», і запитали, чи можна пожертвувати автобуси на допомогу Україні. Використали свій досвід в організації допомоги: зверталися до компаній, міст та організацій, інформували їх про можливість пожертвувати автобуси, і вже потім наші партнери в Україні визначали, хто саме отримає транспорт.
Що було найскладнішим у цьому проєкті?
Олівер: Найскладніше було вирішити всі деталі, оскільки такого проєкту раніше не було. Не було зрозуміло, як краще транспортувати автобуси, хто оплатить це, як оформити всі контракти. Ми починали з нуля без досвіду в організації перевезень таких великих транспортних засобів, і нам довелося вирішувати це вже в процесі роботи. Нашій організації, «Санкт-Галлен допомагає Україні», сильно допомогла асоціація «Україна-Швейцарія Берн», ініційована Оленою Криловою.
Які ваші плани на майбутнє? Чи плануєте ви подібні проєкти?
Олівер: Ми хочемо продовжувати допомагати. Тепер, коли ми знаємо, як це організовувати, ми будемо шукати нові можливості для подальших постачань автобусів до України.
