Горська — яскрава представниця руху шістдесятників. Так згодом почали називати молоде покоління митців 60-х років двадцятого століття, сформоване в період так званої «відлиги» радянського режиму, що настала по смерті Сталіна. Вона не була довготривалою. Коли тимчасове послаблення закінчилося, шістдесятники зазнали репресій: отримали реальні терміни ув'язнення або/та загинули. Поет Василь Симоненко — помер після побиття у відділку міліції, Василь Стус — загинув у в'язниці, Аллу Горську знайшли убитою сокирою у льоху будинку її тестя. 

Радянський режим у ті роки вже не застосовував масові розстріли, як це було за часів сталінщини, але розправлявся по-іншому. 

Алла Горська була чи не найяскравішою представницею тієї волелюбної «щопти» української талановитої молоді, як про неї написав Василь Стус у своєму вірші, присвяченому їй («Ярій, душе. Ярій, а не ридай...»). Її називали «Душею» спільноти, бо вона допомагала усім — засудженим, замученим, втомленим. А ще — гучно виступала проти злодіянь влади, з викликом поводилася на допитах КДБ, насміхалася над шпигунами, які в останні перед смертю роки ходили за нею тінню. «З серцем орлиці» — так теж про неї говорили… Їй було лише 41 рік, коли загинула. Але встигла вона багато. 

Золота дівчинка з сім'ї «радянської еліти»

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті., що у Криму.  Її батько, Олександр Горський був директором спочатку Ялтинської, потім Ленінградської й Алма-Атинської, а потім і Київської кіностудій. 

Мати Олена спочатку працювала вихователькою у дитячих закладах, а після переїзду до Ленінграда, стала художницею по костюмах і вже не полишала цю професію.  

Тож дівчинка мала доступ до мистецьких кіл радянського часу, що сприяло в пошуку себе у творчості. 

В 11-12 років вона  з матірʼю знаходилась у блокадному Ленінграді. Батька не було поряд, оскільки перед тим він поїхав на зйомки фільму до Монголії і  не зміг повернутися.  

Після прориву блокади родина возз'єдналася в Алма-Аті, а вже у 1943 році переїхала до Києва, де батькові запропонували очолити кіностудію. Він отримав трикімнатну квартиру в центрі столиці, на вулиці Терещенківська, 25 (тоді Рєпіна). На будинку наразі можна побачити меморіальну дошку художниці.

Меморіальна дошка, Терещенківська, 25.

 Згодом саме це помешкання стане культовим для усіх шістдесятників місцем — там відбувалися «квартирники», збиралися митці, відігрівалися від ув'язнення друзі й просто знайомі Алли. Хоча і незнайомим митцям там теж знаходилось місце, коли ті потрапляли в біду.  

Роки навчання 

Алла вступила до художньої середньої школи ім. Т.Г.Шевченка. Прикметно, що в школі імені найзнаковішого українського поета, людини, завдяки якій і сформувалася українська літературна мова, Аллу звільнили від її вивчення. В ті роки усі українці-містяни мали таку змогу — не вивчати рідну мову, а от російська — була обовʼязковою. Це був одним з методів русифікації українців. 

На тлі усіх інших радянських дітей Алла виглядала мажоркою. До школи ученицю щодня привозила службова машина батька, а на обід водій привозив їй бутерброди. Це б могло завадити її інтеграції у колектив, але щира і лагідна вдача допомогла стати своєю. 

«Уже через кілька місяців після початку навчання Алла стала лідером. Вона була росла, сіроока, розумна дівчина, лагідна, добра, товариська – об’єднувала всіх», – писала її шкільна подруга Галина Зубченко у книзі «Червона тінь калини». 

Після закінчення школи із золотою медаллю дівчина вступила на живописний факультет Київського художнього інституту.

Її роботи одразу потрапили на всесоюзні виставки, і, здавалося, Аллу чекала блискуча кар’єра. Але вона раптом захопилася українством. 

Друзі розповідають, що молода художниця почала відчувати сором за те, що не знає мови своїх прадідів та прабабусь. А після відвідин Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», де вона могла доторкнутися до національних витоків, молода художниця, вражена новими для себе відчуттями приналежності, вирішила все виправити й почала вивчати мову та заглиблюватися в українство в різних його проявах. 

Це стало відображатись на її творчості. Українство стало проростати у мисткині, всупереч панівному стилю «соцреалізму», який визначався режимом як єдино можливий. 

Одруження і народження сина

Під час навчання в інституті Алла Горська зустріла Віктора Зарецького — майбутнього чоловіка. Закохані працювали в одній майстерні, здійснювали творчі поїзди Україною і разом захопилися монументальним мистецтвом. Віктор теж сприяв зростанню  дружини як української художниці.  

А у 1954 році у подружжя народився син Олексій. 

«Автопортрет із сином», 1960. 

Він у зрілому віці стане послідовним збирачем і хранителем пам'яті матері, а наразі його онучка художниця Олена Зарецька продовжує справу та долучається до подій, що призвані відновити пам'ять про Аллу Горську та її здобутки. 

Клуб творчої молоді 

У 1961—1965 роках Горська разом з Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Лесем Танюком, Іваном Світличним стала організаторкою та активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», який став центром українського національного життя у Києві. Звідти, власне,  починалося шістдесятництво.

Автопортрет, 1958.  

Її друг Сергій Білокінь описував Аллу так: «Висока, могутня блондинка. Усміхнені щирі очі з-під снопа розкішного золотого волосся. (...) Алла жила серед нас, але відчувалося, що вона належала до інакшої породи людей, до породи титанічної, була гребенем розбурханої української стихії. Аллу було неможливо перепинити». 

Режим намагався її залякувати, відбирати роботу. Але вона не корилася. 

Знищений вітраж і перший професійний удар

«Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!» — ця цитата Тараса Шевченка стала головним месиджем величного вітража, який радянський режим замовив до його 150-річчя, аби прикрасити вестибюль червоного корпусу Київського університету. Його створювала група художників: Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Галина Зубченко.

У центрі композиції митці зобразили Тараса Шевченка, який однією рукою пригортає Україну-мати, а іншою ніби зупиняє кривдників. Побачивши макет, партійне керівництво було шоковане, назвало твір формалістично-ворожим і доля витвору мистецтва була визначена... У ньому відчувалося забагато українськості, а слова Пророка звучали як погроза усім, хто кривдить Україну. Макет вітража розбили вщент наступного, після встановлення, дня. Його назвали хуліганством у мистецтві, а художників вирішили виключити із Союзу художників.  

Ескіз вітража «Шевченко. Мати» для Київського університету, 1964 рік.

Незабаром КДБ організувало прослуховування у квартирі Алли. Згодом переслідування стало буденністю.  

Биківня

Найпотужнішим вчинком Алли та її друзів — Василя Симоненка та Леся Танюка стала їхня поїздка до Биківні — нині відоме в Україні на поза її межами місце масового поховання розстріляних енкаведистами українців у 1930-х роках. Побачене вразило усіх. Лесь Танюк згадує, як Алла ридала, відійшовши убік... Найстрашнішим епізодом цієї події був той момент, коли митці побачили, що на галявині діти грали у футбол… людським черепом з отвором від кулі.

Після повернення з Биківні вражені до глибини душі друзі написали офіційне звернення до влади Києва з вимогою розслідувати скоєне, почати ідентифікацію загиблих і впорядкувати поховання. Але відповіді не було. 

Братська могила, Биківня. 

Але почалося інше — перші після смерті Сталіна арешти української інтелігенції. За ґратами опинилося багато друзів художниці, зокрема художник Опанас Заливаха, один з авторів вітражу «Шевченко. Мати», який отримав  п’ять років таборів. 

Коли розпочалися арешти, Алла Горська надіслала заяву прокуророві УРСР, протестуючи проти порушення прав людини.

А потім вона поїхала до Мордовії навідати Олексу, хоча знала, що її до нього не пустять. Але в’язні побачили Аллу здалеку: «Пізнали ми її по зросту і знаменитій довжелезній шубі. Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі (!). Алла була сповнена розпачу й невдоволення. Як мене, так і нашу громаду зігріло лише одне видження такої високої постаті із самого Золотоверхого нашого Києва», – розповідав Заливаха у книзі «Червона тінь калини».

Робота, що дозволяє впоратись

Увесь цей час вона продовжувала натхненно працювати: багато грандіозних мистецьких проєктів, які вона створювала з іншими монументалістами, були реалізованими в містах Донбасу. Саме тих, що зараз окуповані, або й зруйновані. 

Зокрема, мозаїки  Алли Горської та Віктора Зарецького «Дерево життя» та «Боривітер» знаходилися у Маріуполі. У 2022 році вони були практично знищені росіянами, які намагалися завоювати незламне українське місто і врешті окупували руїни. 

Ці роботи були експериментальними, оскільки художники використали в них нестандартні матеріали: шлакоситал та метал; у «Дереві життя» були фрагменти з листового алюмінію, а в «Боривітрі» — з нержавіючих ложок. 

«Боривітер»

«Боривітер». Знищений.

У окупованому вже 10 років Донецьку митці створили цілу серію унікальних мозаїк, авторства Алли та її колег. Наразі їхня доля невідома. 

Відео Радіо Свобода, 8 жовтня 2013 року.

Але й у Києві збереглося лише одна монументальна робота художників Алли Горської, Віктора Зарецького і Бориса Плаксія — «Ві́тер». Це абстрактне мозаїчне панно за мотивами народного мистецтва.

Мозаїка «Вітер», Київ

Алла також  створює автопортрети, портрети багатьох своїх друзів-однодумців (у техніках темпери, гуаші, лінориту), а в  рамках співпраці з театральною експериментальною студією, які заснував її друг — режисер Лесь Танюк, вона виконує проєкти декорацій та ескізи костюмів до вистав «Матінка Кураж та її діти» за Брехтом, «Ніж у сонці» за Драчем, «Патетична соната» за Кулішем. Працює над оформленням вистав «Правда і кривда» за Стельмахом і «Отак загинув гуска» за Кулішем, які готувалися до показів у державних театрах. Обидва спектаклі було заборонено, останній зняли з показу просто в день прем’єри.

Ескіз до вистави «Ніж у сонці» за Іваном Драчем

Тиск посилюється

У другій половині 1960-х Горська неодноразово була на допитах в КДБ, де поводилася незалежно і виклично. 

«Вона переступила поріг страху — вона вже нічого і нікого не боялась. А це дуже небажано, небезпечно для тих, хто при владі», — розповідатиме про подругу художниця Галина Севрук.

Попри увесь цей пресинг Алла продовжує правозахисну діяльність — у 1968 році вона поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки й культури до керівництва СРСР проти переслідування, арештів і судів над дисидентами. Майже одразу почалися репресії проти підписантів. Горську вдруге виключили зі Спілки художників. 

При радянському режимі виключення зі Спілки дорівнювало професійній загибелі. Без членства в ній художникам було важко придбати навіть фарби, і звісно ж їх ніхто не виставляв, не давали держзамовлень, а це означало, що замовлень практично не було зовсім. 

Але вона таки працювала, інколи — інкогніто, як членкиня групи художників-монументалістів.

 Частину грошей, які заробляла, художниця віддавала родинам політв’язнів або тим, хто повертався з таборів. 

Загибель

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до Василькова до свекра Івана Зарецького. Того вечора вона не повернулася. Чоловік Віктор Зарецький направився наступного дня до дому батька, але знайшов оселю замкненою. Попри тривогу рідних, міліція не погодилася відкрити будинок, зламавши двері.

А 29 листопада біля залізничної станції на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відрізаною головою. 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок. Там  в погребі було знайдено тіло Алли Горської, убитої ззаду ударом сокири по голові.

Слідство «дійшло до висновку», що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство. Ця гіпотеза одразу викликала несприйняття у всіх —  тесть був кволою літньою людиною, а вбивство було «професійним», як зауважив один зі слідчих — одним ударом.  Окрім того, є свідчення, що перед загибеллю Алла зустрічалася з незнайомцем, з яким розмовляла в парку Шевченка у Києві. 

Але справу швидко закрили.

У дисидентському середовищі та в родині всі були переконані, що це політичне вбивство.

Похорон Алли Горської в Києві 7 грудня 1970 року перетворився на мітинг протесту проти комуністичного режиму. 

Там першим публічно називає загибель Алли Горської убивством Василь Стус.

Ліворуч — Василь Стус тримає портрет Алли  на її похороні. Праворуч — поціновувачі, що прийшли віддати Аллі останню шану.

Творчість і постать Горської замовчували аж до здобуття Україною незалежності.   

Зараз у Києві проходить велика виставка Алли Горської під назвою «Боривітер», там зібрало 100 робіт художниці. 

Виставка стала подією неабиякої ваги в воєнному Києві. Символічність її творів та долі вписуються в контекст сучасності. Її твори актуальні, а звитяга та незламність є прикладом справжнього українського духу.