Про те, звідки беруться сили і про Україну

Люблю рух. Ми, люди, подібні до води. Якщо вона не тече, то пліснявіє. А, зважаючи на те, що я берусь геть за за все, і, як більшість українців, перебуваю зараз у перманентному стресі, то постійний рух і стрес не дають стагнувати. Разом із своїми однодумцями я намагаюся змінити цей світ. І це національна ознака українців. Бо росіяни вважають, що від них нічого не залежить. Від нас, українців, залежить все – в якій країні ми житимемо, і ким в ній вважатимуть себе наші діти.

В Україні, на відміну від північного сусіда, давно сформувалося громадянське суспільство, яке, фактично, розбудовує державу для себе. Для порятунку країни ми робимо все без будь-яких умов, тому що відокремлюємо Україну від особистого життя. Не руйнувати, а створювати – це також національна відмінність, тому працюємо на країну, «всупереч і незалежно» замість «завдяки».

Ukrainian music and European perspective

Якщо наша армія та наші Збройні сили – це, так би мовити, обличчя, фасад нашої країни, то культура – це тил. Нині маємо унікальний шанс запровадити тренд на українську культуру та українську мову. І це залежить від кожного на своєму місці у будь-якій сфері, бо культура –- це глобальне явище, на яку впливають майже всі сфери та соціальні групи. Наприклад, ми це робимо в межах ГО «УААСП», незважаючи на те, що ми не є тією структурою, яка має популяризувати музичний контент. За його використання ми збираємо роялті як результат цієї популяризації. А створювати умови для поширення контенту повинні всі інституції, зокрема, Український культурний фонд, Міністерство культури, аби ми інтегрувалися в Європу, в тому числі й культурно.

Завдяки міжнародним партнерам нашої організації, кожен із яких у своїй країні опікується 100 відсотками музичних прав локальних музичних авторів, ми маємо в планах створити певні умови для колаборації з найближчими європейськими сусідами: поляками, чехами, румунами, болгарами… Українська музика, як і їхня, не є частиною загального світового шоу-бізнесу. Ми є локальними музичними культурами, що цікаві, переважно, місцевій публіці. Але, як і у нас, так і у них, є артисти, які збирають стадіони.

Я не впевнений, що претендую на роль генератора унікальної ідеї, але в планах є влаштувати банальний проєкт «Глобального переспіву», де би українські митці, перш за все – мейнстрімні музиканти, переспівували б пісні найближчих сусідів. Тобто, ми би співали польські, чеські, румунські пісні, можливо, й англійські. Вони ж, навпаки, співали б наші. Це мають бути вільні творчі колаборації: абсолютна свобода інтеграцій, із створенням спільного кліпу або без нього. Ти співаєш тут, в Україні, переспівуючи польську пісню. І так само, наприклад, польський співак бере пісню гурту «Друга Ріка» і переспівує її. Якщо він захоче залучити мене, ми можемо це робити разом. Така інтеграція була б дуже природньою.

Все це збільшить надходження роялті, якщо використання українського твору пошириться, до прикладу, в Польщі. Тому, що у них, на відміну від українських медіа, сплачують роялті своїм авторам. Якщо там лунатиме українська пісня, вони сплачуватимуть роялті в Україну, і саме це ми гарантуємо, як організація колективного управління, що має угоди з більшістю країн світу.

Про роботу, мистецтво та роботу в мистецтві

Якби в Україні від набуття її незалежності державні інституції опікувались інформаційною політикою, а 9 років тому - радикально обмежили поширення російської культури, то не довелось би сьогодні впроваджувати закони про заборону публічного використання російського контенту. Більше того, ми б не стали частиною російського інформаційного поля та культурного середовища. Попри те, що такий закон нині існує, він не забороняє поширення російського контенту в глобальній мережі. Будь-який політичний вплив, а, тим більше, заборона, не є компетенцією організацій колективного управління майновими правами.

«Українська агенція з авторських та суміжних прав», генеральним директором якої я є, припинила відносини з російською організацією колективного управління РАО. А це означає, що жодної копійки з нашого рахунку ми не перерахували росіянам за їхню музику. Відповідно, не мотивували їх на створення та поширення нового російського контенту в Україні. Крім того, ми змушені впливати на міжнародні платформи, такі, як Youtube, Sportify, Deezer, Apple Music, аби вони обмежили потік російського музичного контенту в Україну.

Музика – це недооцінений інструмент впливу, це зброя, якою ворог вміло скористався. Тому протистояти культурній колонізації – це вже мій громадський обов’язок, а не просто робота. ГО «УААСП» займається збором, розподілом та виплатою роялті авторам України та світу. Та нині маємо сили заборонити весь «москальський» контент через вплив на платформи, що сплачують під час війни росіянам роялті. Мусимо зробити так, аби вилучався російський контент, який вбиває. Чому вбиває? Тому, що він монетизується, а це видатки із роялті тим самим російським артистам, які підтримують окупацію та путінську армію.

Я - митець, сам творю, тому розумію причинно-наслідкові зв’язки. Знаю, наскільки важливим є слово, його сила, яким інструментом впливу є музична культура на молоде покоління, на молоді мізки. Музика грає на емоціях. Я вмикаю музику, вона мене направляє і робить мій день. Тож я розумію, як музикою можна впливати на людину. Саме тому я хочу викорінити все російське. У цьому напрямку ми співпрацюємо з молодим Міністерством цифрової трансформації та особисто з Михайлом Федоровим. Він одразу відгукнувся і ми виступили в синергії разом із Міністерством інформаційної трансформації та РНБО для однією мети: заборонити російський контент у глобальній мережі. Об’єднавшись, ми направили на всі стримінгові платформи листи від імені Мінцифри, РНБО та ГО «УААСП». Наразі працюємо в цьому напрямку, робимо все, що в наших силах для заборони москальського контенту.

Про українців у Європі

За час війни «Друга Ріка» мала вже два європейські тури, найближчим часом стартуємо із третім. Нарешті 19 травня відбудеться перший виступ у Швейцарії, в Цюриху.

Я пам’ятаю наші перші виїзди з туром «Хто, якщо не ми?» в країни Балтії, в Польщу, у Францію, пам’ятаю очі українців на цих концертах. Ми іноді зупиняли пісні й просто розмовляли з людьми. Я розумію, наскільки українцям там складно. Не всі мають за кордоном роботу, але люди віддають кошти для допомоги Україні, бо всім потрібна Перемога.

Я мало бачив щасливих очей в перервах між концертами, всі травмовані війною. Українці отримали можливість притулку і захисту в країнах Європи. Я чув від багатьох людей: «Ми хочемо, аби швидше з’явилась можливість повернутися». Але, на жаль, не усім є куди. Моїм дітям, наприклад, нема – їхній будинок під Києвом знищено, як і дім, куди я збирався переселити своїх батьків.

Я планую займатися відбудовою зруйнованого житла. Маю на меті допомагати людям, які так само, як і я, втратили житло.

Про особисте

Я люблю свободу, відчуваю її завжди. Отримую свободу й романтику, подорожуючи Україною. Іноді я виїжджаю на Київське водосховище просто, щоб поспілкуватися з природою, з водою. Мені достатньо просто дивитись у вікно свого автомобіля, якщо я їду десь з концертом. Музика робить мій настрій. Якби не було музики, навіть не знаю, яким би я був і чи був би я взагалі. Задля музики та кохання, мабуть, і варто жити. Але війна мені довела, що я можу обійтись без цього.

Не знаю, де береться той дофамін, гормон щастя. Але він є. Тому, що душа й людський організм, - безмежні, і не знаєш, від чого отримуєш це щастя. Від якоїсь дрібниці, від того, що у тебе щось таки вийшло: відіграти вдало концерт, купити необхідне для волонтерських потреб.

Також у момент, коли до тебе звертаються після інтерв’ю користувачі, які кажуть: «Ми хочемо підписати з вами угоду, для нас це важливий соціально відповідальний крок, бо ми вам довіряємо». Вони знають, що ці гроші знайдуть свого кінцевого бенефіціарного власника.

Коли я почав займатися колективним управлінням чотири роки тому, я був трохи в розпачі, тому що я звик до швидких перемог. Звик отримувати дофамін, коли я виходжу на сцену, а тут працюєш - і просто якась прірва… Роботи багато, а світла в кінці тунелю нема. І в тебе опускаються руки. Але коли ми отримали перші схвальні відгуки, я відчув себе щасливим. У мене насправді просто неймовірні друзі й гарна команда, бо вони вірять в те, що вони роблять. Але також війна показала, що не всі виявились людьми із моєї планети, є і багато розчарувань.

Про відродження

Українці згадали, ким ми є. Ми згадали своє ім’я, прокинулися на початку війни і відчули себе нацією. Це, мабуть, найголовніше надбання.

Не так давно, після концерту в Одесі (місто з центральної України зі своєю особливою культурною спадщиною, – прим. редакції), під час вечері ми спостерігали, як люди почали співати західноукраїнську пісню «Ой у лузі червона калина». Якби мені це розповіли рік тому, що в Одесі, в ресторані, будуть співати цю пісню відвідувачі, я би сказав, що це фантастика. Бо ми тепер єдина нація, ми суспільство, і, власне, люди – це і є країна, яка буде розвиватись потужно і швидко.

Ми станемо взірцем для всієї Європи, новою рушійною силою, силою до змін. Я вважаю, що в деяких категоріях ми набагато гнучкіше реагуємо, ніж академічна Європа. Ми можемо змінити ці інституції, які є застарілими, зокрема ті, що були бездіяльними на початку війни, просто формальними. Тепер виникатимуть нові структури, які відповідають за мир. Тому я скажу, що це буде наша ще одна Перемога. Вона вже не за горами.

Ми маємо навести лад у своїй державі. Я сподіваюся, що громадянське суспільство, яке, по суті, і виграє цю війну, нікуди не зникне, а буде тільки розвиватися.

Якщо я можу щось змінити в державі, то мені не обов’язково бути для цього політиком. Мені здається, що кожен може це робити на своєму місці, бо, головне, не мовчати, а брати відповідальність за свої дії та ініціювати.

Про волонтерство і війну

На початку війни ми бралися за будь-яку роботу, яка допомагала боронити країну. Згодом ми зрозуміли, що саме у волонтерстві будемо найпродуктивнішими, тому взялися за концертну діяльність не для того, аби заробити кошти для себе чи задовольнити творчі амбіції, а саме - для допомоги Україні. Зараз, після року війни, ми («Друга Ріка») більш системно підходимо до справи. Якщо ми організовуємо концерти, то знаємо, яку суму збираємо, для кого, для чого і що будемо замовляти.

Волонтерський рух у нас в Україні – це те, що мобілізувало всю країну від початку війни.

Насправді те, що роблять наші музиканти та російські – не можна навіть порівнювати. Тому що артисти-росіяни чекають, поки в них за гроші замовлять патріотичну пісню про росію. А як дивно виглядає, коли вони починають «філософствувати» на тему, що потрібно купити тепловізори для обігріву (сміється, - прим.автора). Бо ж, бачте, треба обігріти тепловізорами російську армію!

Ми абсолютно інші. Ми не москалі. Що стосується патріотизму, любові до країни – то це просто непорівнянні культури й нації. Ми відрізняємося тим, що ми віддаємо, вони гребуть під себе, в них така ментальність. Вони – за смерть, ми – за життя. Ми – створювати, вони – руйнувати, ми – будувати, вони – знищувати. Уявіть тільки собі, що коли приїжджають гуманітарні вантажі для людей на окуповані українські території, то російські вояки забирають собі все найкраще.

Мій брат, який зараз в українській армії, не виходить на зв’язок 2 тижні. Я вже не так хвилююсь, як раніше. Брат пояснював, що коли з ним немає зв’язку, то це не означає, що його вбили. Каже, що там, на фронті, часто відсутній зв’язок, тому не треба щоразу хвилюватись. Розумію, але все одно не виходить. Брат мало розповідає про війну, про її робочі моменти – про вбивства, про жахи.

Він приїжджав на наш концерт у Хмельницькому разом з моїм племінником, потім ми з ним поїхали до батьків переночувати в батьківському домі. Прокинувся від того, що брат сидить біля ліжка і каже: «Ти знаєш, я вчора був на твоєму концерті і я так сильно хвилювався, що вже аж не слухав тебе в кінці. Чому? Я хвилювався, щоб ти не вмер на сцені». Він бачив, як ми працюємо, і як я викладався.

І ще він заспокоїв, щоб в мене не було провини з того, що він на фронті (мій старший син також на службі), а я - ні. Ну, каже, «ти вояка ніякий, після хвороб й аварій. А волонтери роблять стільки, що вони закривають наш тил. Я би не хотів, щоб ти сидів зі мною в окопі». Номінально, він правий. Але, мабуть, почуття провини час від часу відчувають усі чоловіки, які не в окопах. Але ми не одні в боротьбі з великим злом. Нам допомагає весь світ. Будемо боротись далі та дякувати за будь-яку допомогу.

ГО «УААСП» – перша та єдина в Україні організація колективного управління (ОКУ) авторськими правами на музичні та драматичні твори, визнана всім світом і яка є членом CISAC. Завданням агенції є: збір, розподіл і виплата авторської винагороди для митців України та світу, а також юридичний захист інтересів авторів. Каталог організації на сьогодні налічує більше 4000 українських авторів та десятки тисяч їхніх творів, а також майже весь світовий репертуар, що налічує 100 мільйонів творів.

З самого початку повномасштабної війни ГО «УААСП», завдяки підтримці іноземних партнерів, допомагає українським авторам. Партнери ГО «УААСП» – міжнародна авторська спільнота CISAC – що об'єднує 228 організацій, які управляють авторськими правами зі всього світу, створила благодійний фонд Creators for Ukraine для збору коштів на підтримку творців та їхніх родин. З весни 2022 року ГО «УААСП» було проведено більше ніж 2500 виплат фінансової допомоги українським авторам на суму майже 20 млн грн