Ми дізналися, як влада Базеля допомагає адаптації іноземців, чому емігрантам та біженцям варто долучатися до інтернаціональних спільнот, як змінилося життя українців в Швейцарії після початку великої війни та ще багато важливого.
Де ти працювала в Україні?
Я працювала в міжнародній компанії в сфері агро. Туди я прийшла з науки ще у 2016 і аж до 2021 року керувала чотирма лабораторіями.
На чому була зосереджена робота компанії в Україні, і як ти потрапила у Швейцарію?
Це був напрям «Захист рослин та насіння», і хоча була війна (з 2014 року), частина території була окупована, ринок дуже гарно розвивався аж лютого 22-го року.
В середині 2021 року я подалася на позицію в своїй же компанії, але в Базелі. Я досить довго не отримувала підтвердження, оскільки в Швейцарії є квоти на працевлаштування у кожному кантоні, в залежності від того, з якого регіону та чи інша людина. З України потрапити на роботу тоді було дуже важко.
Я писала обгрунтування, спілкувалася з своїми майбутніми керівниками, розповідала про освіту, досвід, навички та чим вони унікальні. Врешті, я пройшла, і в вересні-жовтні ми почали працювати з документами - перекладами і апостилями дипломів та перекладом свідоцтв. Це заняло 3-4 місяці.
Врешті, ми переїхали 8 січня, і два місяці у нас було все ок, а потім почалася повномасштабна війна і почало бути не-ок.
Це дуже змінило твої відчуття?
Дуже. Згадую, як перед відʼїздом ми відсвяткували Різдво. У нас сусід - священик, він прийшов нас привітати, ми співали колядок, було дуже тепло і гарно, ми навіть їхати не хотіли… І зараз мені дуже важко планувати візит в Україну, я відкладаю його втретє чи четверте, не лише тому, що війна, хоча й тому, звісно…Але більше через те, що коли я їхала, всі були щасливі, святкували Різдво, був мир… А зараз - все по-іншому. Важко оцю реальність прийняти. В Україні постійні обстріли, там залишились наші батьки, мій брат став захисником. Все це важко.
Як пройшли ваші перші дні у Базелі?
За контрактому мене було 5 днів на вирішення усіх організаційних питань, а компанія надала консультанта, який допомагав перевозити речі, шукати житло, оформити перміти, зорієнтував із садочком для сина. Самі ми не впорались би так швидко. Найбільша проблема - мовний бар'єр. Тут переважно німецька мова, у частині установ можна перейти на англійську, а у частині - ні. Окрім того, тут особлива розмовна мова, Swiss Deutsch, яку нам важко розуміти навіть зараз, коли ми трохи вивчили літературну. Тому допомога компанії була дуже доречною.
Що найбільше вразило в цей тиждень?
У мене було годинне інтерв'ю з власником будинку, де ми планували винаймати квартиру. Це було дуже незвично. Власник - в минулому мер містечка Рієн, де ми зараз мешкаємо. Дуже цікава людина, він пропрацював на цій посаді 30 років і зараз вже на пенсії. Взагалі, його сім’я тут з 17 століття, усюди на будинках таблички з прізвищем Фішер. От саме йому я впродовж години розповідала про себе, зокрема, і про те, що працювати буду я, а не чоловік, що його дуже здивувало. Відповідала на дуже багато запитань: про зарплату, чи планую купувати машину, чим займаються батьки в Україні і чи не приїде до мене хтось через війну (йшлося ще про війну з 2014 року). Я не очікувала такого і, мабуть, це найбільше враження тих часів. Але це звична ситуація для Швейцарії, як я тепер знаю.
А ще вразили, я не буду в цьому оригінальною, ціни на все. Зараз ми вже розуміємо, чому так - ми платимо за якість, за те, що все тут зроблено ідеально, буквально все. І це коштує грошей, але, все одно, вражає.
А які у тебе загальні враження від Швейцарії? Чи відчуваєш, що ви всією сім'єю інтегрувалися?
Зазначу, що Швейцарія - не перший мій досвід проживання поза межами України, оскільки після того, як я закінчила біофак в університеті Тараса Шевченка, я вступила в аспірантуру і одразу поїхала у Фінляндію, де робила всю практичну частину дисертації. Тож я мала певний досвід.
А взагалі, Базель - дуже інтернаціональне місто, тобто у нас тут до 40% іноземців, а я ще й працюю у міжнародній компанії. Мені здається, що швейцарців в ній не більше 20%. У нас дуже багато людей з Латинської Америки, США, Канади, Великої Британії і сусідніх Німеччини і Франції. А коли ти в такій інтернаціональної групі, ти не відчуваєш себе самотньою.
І взагалі “інтернаціональні” люди - дуже відкриті, оскільки вони тут теж чужі. Тож раджу тим, хто шукає спілкування, долучатися до таких спільнот, бо так легше проходить адаптація. Подібні групи є у соцмережах, і коли вони організовують зустрічі, то вказують, якими мовами будуть говорити.
Але ми спілкуємося і з сусідами, вони часто запрошують нас на чай, відчувається, що прагнуть, аби ми інтегрувалися. Ми там намагаємося розмовляти німецькою.
Також маємо чудових українських друзів в Базелі та Цюриху. А зараз почали активно знайомимося з батьками на дитячих майданчиках, тобто, нас потрохи інтегрує син.
Як адаптується він?
Він має гарну розмовну швейцарську німецьку, якої ми з чоловіком ніколи не матимемо, добре почуває себе у садочку, у нього багато друзів.
Цікаво, що його не одразу взяли у дитячий садок. Спочатку він ходив по три години двічі на тиждень, щоб звикнути до мови та правил.
Після цих підготовчих занять, синові написали рецензію, що він добре комунікує, може сам одягатися, їсти і так далі. З ним провели бесіду, під час якої він оцінив свої сильні та слабкі сторони, також його оцінили вихователі. І лише потім, а це було серпні 2021 року, йому дали рекомендацію. Ми з чоловіком одразу почали запитувати у вихователів, коли почнуть вчити букви, виявилось, що лише в школі.
Зараз з восьмої до дванадцятої години син відвідує безкоштовний садок, а потім, до шістнадцятої - групу продовженого дня, для цього ми купуємо погодинні модулі. Там діти обідають і просто гарно проводять час, ганяють на майданчиках, мандрують містом.
Як організовано харчування?
Ланчі ми даємо з собою: нам видали спеціальні контейнери, аби у всіх були однакові, та список продуктів - що можна, а що ні. Ми спочатку отримали декілька зауважень, бо не давали ланч, позаяк син його не їв, потім поклали їжу не в той лоток, потім дали цукерку... Зараз і ми вже навчилися, і син потроху звик - їсть те, що даємо.
З цікавого - комунікація вихователів з батьками. Скажімо, вони вішають на дітей теки, в які вкладають листи до нас. Підходить дитина, ти відкриваєш теку, береш листа і про все дізнаєшся…
Насправді, у різних місцевостях - все по-різному. Кожна гемайнде, кожна громада, а відтак, кожен садочок має свої правила. Взагалі, це така особливість Швейцарії - громади самі вирішують, як все у себе організувати.
А як щодо закритості швейцарців? Часто доводиться таке чути
Я сказала би так: вони не надто припрошують і не будуть нав'язувати спілкування, але якщо ти щось запитаєш чи попросиш, то, у переважній більшості випадків все розкажуть, направлять, порадять.
На вулиці люди посміхаються, дивляться в очі, не відвертаються, а очікують, чи ти привітаєшся, або якось по-іншому сконтактуєш.
З дітьми, взагалі прикольно: діти з садочку, якщо зустрічаються десь у місті, кричать один одному: “Міша, халло! Лукас, халло!”. Це у них така перекличка: я тебе бачу, привіт, а ось я! Це дуже мило.
А щодо закритості, то, як на мене, найбільший бар'єр, все-таки, мовний.
А щось змінилося у Швейцарії після початку повномасштабної війни?
Так. Багато чого. Скажімо, коли ми приїхали, то почали шукати українську спільноту і не знайшли. Була російська школа і навіть культурний центр. Ми, звісно, туди не пішли. А зараз знайшли українську школу “Барвінок”, виявляється, вона існувала раніше, просто її ніде не було видно. А відколи багато мам почали шукали місце, де діти могли би вчитися далі і комунікувати між собою, школа розрослася, з'явилися навіть нові класи з малювання і музики.
Взагалі, після лютого 2022 року швейцарці активно включилися в допомогу для українців - багато чого створюють при церквах, там приміщення надається безкоштовно, а відтак, можна збирати людей.
Саме там навчають німецькій мові, проводять різні зустрічі, запрошують представників влади, освіти, роботодавців. Для української спільноти дуже багато чого робиться у сфері працевлаштування.
Є чимало активностей для дітей, з'являються різні гуртки, проводяться ярмарки. Навіть приїздять українські зірки,
А загалом, Базель активно інтегрує - після реєстрації присилають запрошення на різні події у місті та івенти від компаній, де ти знайомишся з людьми, а вони, в свою чергу, дають тобі цілу брошуру з ваучерами для відвідин музеїв, театрів тощо. Всі дуже стараються, аби ті, хто приїхав, не сиділи вдома, а спілкувалися й інтегрувалися.
Підкреслю, що з початку війни одразу відчувалося, що місцеві дуже налаштовані допомагати. Практично усі колеги, сусіди і знайомі запитували, чим мені, чи моїм рідним в Україні допомогти. І здається, що ніхто з українців на початку війни не жив у прихистках - люди приймали біженців у себе вдома, аж поки ті не знайдуть житло.
Ми теж робили, що могли - українці зупинялися у нас переночувати, зорієнтуватися, зокрема, і сім'я з Маріуполя. А якось власники будинку попросили допомагти ще одній сім'ї, якій вони надали житло, так вони швидше розібралися у всьому, ніж ми.
Взагалі, серед наших біженців є дуже активні люди, і вони, як я бачу, зараз найбільш залучені у волонтерство, створюють громадські організації.
Але чи є у тебе приклад успішного працевлаштування українців, що приїхали після початку великої війни?
Знаю одну дівчину. Слава Богу, є приклад успіху. Вона теж науковиця. І мені здається, що людям з науки легше: виходиш на професорів зі своєї галузі, розповідаєш про досвід, вміння, досліди і публікації, запитуєш, чи є у них місце… Моя знайома працювала в системі охорони здоров'я і зараз має посаду в інституті майже за тим самим напрямом, що й раніше. До речі, зараз вона хоче досліджувати психічне і фізичне здоров'я українців - тих, хто поїхав, і тих, хто залишились, як це все вплинуло на них.
Тож науковцям раджу діяти так само - виходити на потрібний інститут, надсилати таке собі міні-резюме і налагоджувати контакт.
Але були випадки, коли люди з дуже крутим досвідом, роботою 15-20 років в міжнародних компаніях не могли знайти роботу. Багатьох це травмує і їм потрібна підтримка.
А що є Швейцарії таке, що варто втілити в Україні?
Здоровий спосіб життя, популяризація спорту, руху, єдність з природою - оце дуже круто.
А ще уміння зробити так, аби усе всюди було красиво. Куди не піди - усюди дуже гарно. Скажімо, парк, росте там 10 дерев, вони камічники пірамідкою викладуть, гномика поставлять, лампочку підключать - і вже краса. Це якось так у них природно виходить.
А ще відповідальність: за себе, своє здоров'я, свої бажання, оточення, середовище. Коли мої мрії - це все про мене, а не про нав'язані якоюсь модою бажання. Якщо мені подобається розводити равликів або вирощувати помідори, то я роблю це. У нас реально багато хто вирощує помідори, навіть на балконах.
У швейцарців багато у кого в минулому був серйозний спорт: футбол, хокей абощо. І це дуже підтримується на всіх рівнях. А ще багато хто на чомусь грає, вміє співати. Хотілося б, аби все це було загальнодоступно в Україні, щоб прививалося з дитинства.
Будемо сподіватись, що українці, які повернуться після перемоги, зможуть багато чого втілити. Їхній вимушений досвід - те, що врешті, понесе користь. Дякую за розмову. Чекаємо в гості.
