Поліна Райко, наряду з Марією Примаченко, - представниця течії українського наївного мистецтва. Непроста доля дітей жінки, сімейна трагедія  стали поштовхом до щирого мистецтва – ар-брюту, який вирізняється відвертістю та емоційною відкритістю. Свій біль Райко виплескувала в творчості. « Я щаслива тільки тоді, коли малюю», - повторювала художниця.

Настінні розписи Поліни Райко особливий вид мистецтва. Розмалювавши власну хату, яка в майбутньому стане музеєм, їй вдалося розповісти не тільки власну історію, а й описати культуру рідного краю і цілого покоління.

Непроста доля  

Народилася Поліна Райко 15 травня 1928 року на Херсонщині. Там вона прожила все життя, працюючи в колгоспі. Вийшла заміж в 22 роки. Обранцем художниці став Микола Райко. Згодом у подружжя народилася донька, а через два роки син. Сім’я побудувала великий дім у мальовничому місці на березі Дніпра.

Поліна Райко з чоловіком

Вперше жінка взялася за пензель в 69 років. Поштовхом до творчості стала особиста трагедія – в автокатастрофі загинула донька художниці. Через рік вона втратила і чоловіка. Натомість син Райко, який боровся з алкоголізмом, не соромився розпускати руки і виносив з хати майно, потрапив до виправної колонії. Згодом, після виходу на волю, помер від ускладнення своєї залежності – цирозу печінки.

Біль від втрати найрідніших людей жінка тамувала в творчості. Вона знаходила розраду оздоблюючи власне житло фантазійними сюжетами. Один з фрагментів розпису Райко змалювала з власного весільного фото. Там її чоловік в потойбічному світі, але вона приготувала йому алкогольні напої та вудку, яку при житті він не зміг купити.

Також була знайдена інша фреска з весільними мотивами. Художниця заховала її на стіні за ліжком. Достеменно невідомо, хто зображений на фото, вона чи її дитина. Наречена зображена з букетом квітів та короною на голові, а за спиною – янгольські крила.

Малювала Райко найдешевшими ПФ фарбами, якими зазвичай фарбують підлогу. На матеріали для творчості витрачала всю свою пенсію. 

Першими її «полотнами» стали стеля та стіни. Після цього мисткиня розписала хвіртки, паркан, гаражні двері та літню кухню. Вона любила усамітнюватися на березі Дніпра, слухати спів птахів та розмовляти з рибою.

 Місцеві жителі вважали її дивачкою. Свою творчість показувала небагатьом, побоюючись упередженого ставлення та насмішок.

Фантастичні звірі та їхня власниця

Особливе місце в настінних розписах Поліни Райко займають птахи. Качки, півники, гуси, дятли, сови. Кілька разів зустрічається і чорний ворон, який краде пташенят з гнізда. Можливо в образі ворона жінка уособлювала гірку долю, яка забрала її власних дітей.

Любила художниця також малювати леопардів. Великі пухнасті тварини з незвичайними рисами привертали увагу гостей. Але Райко дуже не любила, якщо її леопардів називали котами.

Вона поєднувала християнську та язичницьку символіку. Вся творчість художниці пронизана особистим досвідом і відображає її бачення земного й потойбічного світів.

Мистецтво стало для жінки можливістю віддзеркалити внутрішні страхи та переживання та пережити самотність. Померла художниця на 75-му році життя і 2004 році. Останні шість років свого життя вона віддала малюванню, створивши в стінах власної оселі дивовижний світ, який захоплює поціновувачів наївізму і в наші часи.

Викриття скромного таланту

Після смерті художниці її обійстя, яке перетворилось на арт-простір, придбали подружжя з Канади. Меценати Ендрюс Неміцкас та Олена Кошарна вберегли будівлю від знесення. Першовідкривачем творчості жінки став працівник Херсонського краєзнавчого музею Сергій Дяченко. Згодом до нього приєднались популяризатори художники В’ячеслав Машинський, Олена та Максим Афанасьєви, Стас Волязловський. Спільними зусиллями ім’я Поліни Райко вдалося зробити відомим у мистецьких колах.

Команда музею Івана Гончара на чолі з директором Національного центру народної культури, займалась ґрунтовними дослідженнями настінного мистецтва художниці та зняла документальний фільм. Режисерка-документалістка Надія Кошман увіковічнила образ мисткині в стрічці «Рай».

Фрагменти з розписів Поліни Райко були відтворені на Мистецькому Арсеналі в 2012 році в рамках проекту галереї «Небо», кураторки Маріанни Джулай, художника Бориса Єгізаряна та фотографа Костянтина Рудешка, в 2019 році в PinchukArtCentre на виставці  «Свій простір» Тетяни Жмурко, Тетяни Кочубінської та Анни Щербини.

Влітку 2023 року відбулася виставка робіт художниці «Поліна Райко. Зникоме», організована Національним центром «Український дім» у співпраці з Благодійним фондом ім. Поліни Райко.

Загублена спадщина

Декілька років будинком-музеєм опікувався Благодійний фонд імені Поліни Райко за участі художників В’ячеслава Машницького та Семена Храмцова. В 2022 році після повномасштабного вторгнення РФ Херсонщина опинилася під окупацією. Машницький не покинув Херсонщину, щоб захистити експонати Херсонського музею і роботи Райко. Однак незадовго до окупації рідні та друзі втратили зв’язок з художником. До цього дня він вважається безвісти зниклим.

Трагедія 6 червня 2023 року, коли російські війська підірвали Каховську ГЕС, спричинивши екологічну та гуманітарну катастрофу, не оминула і мистецтво. Після того як зійшла вода, Семен Храмцов оприлюднив фото з якого стало зрозуміло, що в будинку-музеї обвалилися внутрішні стіни. Унікальні настінні розписи Поліни Райко майже повністю знищені.

Стінопис став для художниці паралельною реальністю, дивовижні птахи, тварини та янголи уособлювали рідних і близьких, що завжди поруч. Руйнування художнього доробку війною, не тільки величезна втрата для української культури, але й також є символічним образом величезної шкоди, нанесеній як природі, так і людям нашої прекрасної країни.