Швейцарія - приклад країни, де політика вершиться здебільшого на місцях. Тут, насправді, ніколи не існувало централізованого політичного управління у класичному розумінні.
Але варто зауважити, що ще в середні віки, після Бургундських воєн, а саме, у 1470-х рр, у Швейцарії виник протопарламент під назвою Собор. Він був потрібен для того, аби мати можливість управляти новими залежними територіями, що опинилися під владою Конфедерації. Це не був надто ефективний орган, але сама його поява знакова.
Після громадянської війни 1847 року в Швейцарії створили вже двопалатний парламент, що складався з великої та малої палат, які з самого початку були рівноправними.
Велика палата, її ще називають “Національна рада” - це представницький орган усього народу.
Мала рада - Рада кантонів - складається з представників суб'єктів федерації.
Все разом називається “Федеральні збори”.
Усі рішення звідтоді ухвалюються лише на підставі консенсусу цих двох палат.
Які ж особливості Швейцарської політичної системи? Їх багато, ми розповімо про деякі з них.
Стабільність
Фахівці відзначають, що у цій країні представництво партій у парламенті досить стабільне. Тут немає різких коливань показників представленості, як це буває у парламентах інших демократичних країн. І навіть коливання у 1,5% для активного обговорення в ЗМІ та суспільстві.
Передвиборчі прогнози цього року, скажімо, свідчать, що "зелені" партії втратять до 2,5% голосів, а ось ліберали з FDP отримають приріст в 1,2%, порівняно з 2019 роком. І всі шпальти газет заповнені обговоренням цих перспектив.
Яка ж причина такої виняткової стабільності? У стабільності усієї суспільної системи Швейцарії. Відповідь тут проста.
Звісно, зміни таки відбуваються, але повільно і на будь-які трансформації у політичних і суспільних системах потрібно більше часу, ніж у переважній більшості інших країн.
Ця система, що була започаткована 175 років тому, функціонує і досі. Це ще один доказ стабільності.
Двопалатна система і 246 депутатських місць
Федеральні збори, як уже зазначалося, складаються з двох рівноправних палат: малої палати, або Ради кантонів, що має у складі 46 депутатів, і великої палати, Національної ради, що представлена 200 парламентаріями.
Враховуючи, що це рівноправні палати, називати їх верхньою та нижньою, не можна.
Число представників у Раді кантонів з часів заснування двопалатного парламенту залишалося незмінним: кожен кантон обирає до неї двох депутатів. Шість колишніх напівкантонів (Нідвальден, Обвальден, Аппенцелль-Зовнішній, Аппенцелль-Півнішній, Базель-міський і Базель-сільський) - одним.
А ось склад Національної ради, великої палати, пройшов через ряд змін. У 1848 році вона складалася зі 111 членів, і тоді кожен депутат представляв близько 20 000 мешканців Конфедерації. До речі, тоді це були виключно чоловіки, жінки почали обиратися лише у 1971 році.
Але через зростання кількості населення збільшувалася і чисельність депутатів. З 1962 року велика палата складається з 200 депутатів, один депутат чи депутатка представляє близько 40 000 мешканців.
Кількість депутатів від конкретного кантону залежить від кількості мешканців на його території. І зрозуміло, що цей показник може змінюватися через зміни демографічної ситуації.
Цікаво, що кожен кантон має право принаймні на одне місце у великій палаті, навіть якщо чисельність його населення не досягає 40 000 осіб. Сучасний приклад - кантон Аппенцелль-Півнішній.
Мажоритарність + пропорційність
Практично в усіх кантонах сенаторів у малу палату, яку ще називають "палатою роздумів", обирають за мажоритарною системою простою більшістю голосів
Проте в кантонах Невшатель і Юра використовують систему пропорційного обрання.
Представники ж у Національну раду, починаючи з 1919 року, обираються лише за пропорційною системою. Виборчими округами є кантони.
А відтак, для виборів до Національної ради важливий відсоток голосів, отриманий кожною партією, що впливає на те, яка кількість представників пройде у парламент. А для формування Ради кантонів важливі особистості - окремі люди, які мають бути відомі виборцям та заслуговувати їхню довіру.
В малій палаті досі історично домінують дві партії, які на останніх виборах 2019 року разом отримали лише трохи більше 26% голосів виборців. Йдеться про партію Центру (Mitte, колишні демохристияни, партія тих, що програла громадянську війну 1847 року) та партію Лібералів (FDP, партія, яка цю війну виграла). А от Швейцарська народна партія (SVP) має там лише шість місць.
Сила і слабкість
В Швейцарії президент не може накладати вето на рішення парламенту, уряд теж не має права його оскаржити. Та й конституційність Федеральних Зборів не може бути поставлена під сумнів навіть Федеральним судом. У цьому його сила.
Але при цьому парламент не може висловити вотум недовіри представникам уряду і всьому кабміну, не має права навіть відкликати міністра до закінчення терміну його повноважень. Виняток - серйозна хвороба члена уряду. Тож тут можна говорити про слабкість парламенту.
Єдина можливість висловити невдоволення члену виконавчої влади - це вибори до Федеральної ради, що відбуваються кожні чотири роки, якраз після парламентських виборів. Проте з 1848 року такі “відставки” федеральних радників (міністрів) відбулися лише чотири рази. Таким чином, схоже, що більш розширених повноважень у питанні впливу на виконавчу владу парламент наразі не потребує.
Опозиція
У Швейцарії немає боротьби між парламентською більшістю та опозицією, що характерно для багатьох демократичних країн. Чому? А тому, що працює пряма демократія, коли будь-яке рішення парламенту може бути винесено на референдум і відкинуто. Для цього потрібно зібрати 50 000 дійсних підписів протягом 100 днів після оприлюднення тексту закону.
У такій ситуації будь-які потенційно опозиційні сили повинні мати зону своєї відповідальності в уряді. Інакше, маючи у своїх руках інструмент під назвою “референдум”, вони, за потреби, можуть паралізувати все політичне життя. А відтак, і парламент, і уряд прагнуть компромісу, який буде підтриманий більшістю депутатів та народу.
Так виходить, що головний опозиціонер у Швейцарії - це народ! І він усіх тримає у тонусі.
Політичне життя в країні, насправді, дуже активне, але політичні кризи тут реалізуються по-своєму.
Старі партії
З 1848 року і до введення системи пропорційного представництва 1917 року у Федеральних зборах домінувала партія Лібералів (зараз це FDP.Die Liberalen). Противагою їй була католицька консервативна партія демохристиян, наразі, партія Центр, Die Mitte.
А після впровадження принципу пропорційності все почало змінюватись, до парламенту змогли пройти навіть невеликі політичним партії. Тоді до Національної Ради увійшли Соціал-демократична партія (SP), Партія селян, ремісників і бюргерів (BGB), яка зараз називається Швейцарська народна партія (SVP). Остання нині домінює у швейцарському парламенті.
Протягом 20-го століття на політичному полі країни найбільш були предсавлені чотири партії: ліберали (FDP), демохристияни (CVP), соціалісти (SP) і "народники" (SVP). У 21 столітті на лідерство почали претендувати і партії екологічного профілю: "Партія зелених" (GPS) і "Зелено-ліберальна партія" (GLP). На федеральних виборах 2019 року вони разом отримали приблизно 20% всіх місць у Федеральних зборах.
Наразі “нові партії” потрохи втрачають позиції і на виборах 22 жовтня всі шанси на посилення своїх позицій мають “старі”.
«Поточний політичний клімат більш сприятливий як раз для консерваторів», — вважає політолог із НДІ Sotomo Міхаель Германн.
“Міліційний” парламент
Згідно з Історичним словником Швейцарії, терміном "міліційний парламент" позначається розповсюджений у суспільному житті організаційний принцип, заснований на ідеї про те, що будь-який здібний громадянин може та має право перебирати на себе державні посади усіх рівнів.Але працювати він повинен неповний робочий день або навіть на добровільній основі.
Від самого початку, ще з 1848 року, батьки нової Швейцарії, не хотіли створювати парламент, який міг перетворитись на відірваній від реального життя "політичний клас", який вказував би людям на місцях, як їм жити. А відтак, депутати просто мали чотири рази на рік їздити у Берн на сесії, не полишаючи основні професії. Аж до кінця 60-х років минулого століття депутати Федеральних зборів не отримували "парламентських надбавок", їм оплачували тільки час, проведений у парламенті на роботі, і проїзд.
Проте зараз робота федерального парламентарія стала набагато складнішою, і більшість з них працює за ставкою в 50%. А кожен третій працює політиком повний робочий день.
Кожен депутат отримує річну зарплату в розмірі 26 000 франків, добові в розмірі 440 франків, компенсацію в розмірі 33 000 франків за персонал та інші матеріальні витрати, а також надбавки на проїзд, харчування та нічліг.
За даними дослідження Женевського університету, депутат Федеральних зборів може заробити на політичній роботі близько 100 000 швейцарських франків на рік. Це трохи більше, ніж середній дохід по країні, який становить близько 80 000 швейцарських франків.
Хто може бути обраним?
Кожен громадянин країни старше 18 років, може стати депутатом чи депутаткою, незалежно від того, чи є він чи вона постійним жителем Конфедерації.
Зазвичай, кандидати є членами однієї з партій, хоча це не є обов'язковою умовою для балотування.
Деякі особи позбавлені права обирати чи бути обраними у зв'язку з психічними обмеженнями та "недієздатністю", згідно рішення суду.
Склад нинішнього парламенту
Непропорційно велику частку зараз в депутатському корпусі займають менеджери, юристи, фермери та вчителі. А при цьому, юристи, скажімо, становлять лише близько 0,3% усього працездатного населення країни, займаючи понад 10% крісел у парламенті. Та й фермерів серед працюючого населення лише 2%, тоді як у палатах парламенту частка депутатів-селян досить велика.
Тобто з огляду на професійний критерій, парламент Швейцарії не є зліпком суспільства.
Щодо гендерного показника, то варто підкреслити, що частка жінок у Національній раді становить 41,5%, у Раді кантонів - 25%. Це гарні показники, зважаючи на те, що жінки тут отримали право голосу лише у 1971 році.
Середній вік депутата великої палати - 51 рік, малої палати - 57 років.
Приблизно 60% депутатів мають диплом про вищу освіту і навіть академічний ступінь. Причому в партії "Зелених лібералів" з дипломами вишів майже 90% депутатів, а в SVP їх не більше 33%.
Зараз точиться активна політична боротьба, яка може дещо змінити конфігурацію у парламенті, проте точно не призведе до кардинальних змін у політичній системі Швейцарії. Дочекаємось виборів 22 жовтня 2023 року, аби побачити результати.
