Тарас Шевченко — феноменальна постать, що завжди впливав на життя українців, а особливо, в історично значущі часи, як це було під час Революції Гідності, як це є зараз, коли в Україні йде повномасштабна війна. Він завжди дуже сучасний, позаяк в його творчості оприявлені коди нації та український дух у всіх його проявах. А це про позачасовість, а відтак, модерність постаті. Різні покоління можуть зчитувати й зчитують своє. 

Тож ми поговорили з Оксаною Тараненко, режисеркою-постановницею Одеського національного театру опери та балету, на сцені якого йде славнозвісна «Катерина» Шевченка, яка відтворює естетику, що водночас є  новітньої та архетипічною. 

Оксана Тараненко

В чому потужність образу Шевченка? Ось уже 210 років він залишається нашою опорою, певним чином, осердям нації, орієнтиром у складні часи, і це попри ті шаблонні образи, які навіювалися впродовж тривалого часу? 

Я хочу, по-перше, сказати, що я не мистецтвознавець і не літературознавець, я режисер, який втілював його твір, тому буду просто пропонувати свої дослідження й особисте бачення, а це означає, що вони дуже суб'єктивні.

Я радше говорила б не стільки про потужність образу, скільки про потужність постаті Тараса. Тому що образ — це, певною мірою, пастка. За радянського часу все, що було пов'язано з Україною, мало певний погляд зверху, ознаки імперської зверхності, а також,  меншовартості, яка нам всім насаджувалася впродовж тривалого часу. Вона влізла усім українцям під шкіру настільки, що нам навіть дивно шукати, де вона, як від неї відштовхнутися і яке воно — справжнє українське.

У своїй діяльності я завжди, а особливо після 2014 року, а тим більше після лютого 2022 року задумувалася над тим, що таке українськість в мистецтві, чому вона така і чи вона справді має бути такою. 

А вона була або героїчна, або якась недолуга, смішна, напівп'яна, під парканом…

Або дуже тужлива…

Або дуже тужлива… Вона це щось таке екзотичне на закуску, а не те, що справді було б цікаво досліджувати.

І дуже було прикро усвідомити, що є певні усталені традиції трактування українських сценічних творів — вони обов'язково мали певні шаблони.

Сам факт цього усвідомлення для мене був важливий. А потім відбулися пошуки відповіді на питання: а якими ж насправді мають бути українські образи, і зокрема шевченківські?

Я зрозуміла, що саме Тарас був першою людиною, що почала усвідомлювати, що таке українськість і стала чесно про це розповідати.

Тому що вже за імперських часів самі українці дивилися на себе зверхнім поглядом імперії.

А Тарас був першим, хто дозволив українцям дивитись на себе з любов'ю.

Він сам дивився на українців з любов'ю. 

Досліджував, хто ми є: ми десь і розбишаки, а десь — дуже тужливі й, можливо, безвідповідальні,  десь ми поєднані зі своєю землею і дуже чесні, а ще десь  — справжні воїни й маги.

І опера «Катерина», яку ми поставили в Одеському національному театрі опери та балету» у 2022 році, — вона про це його бачення.

Ми довго працювали над постановкою. Олександр Родін, автор музики та лібрето, писав її впродовж двох років. Так сталося, що через епідемію ковіду прем'єра відкладалася й у нас було купа часу все пропрацювати.

Розкажіть трохи більше про вашу «Катерину»

Твір складається не лише з поеми «Катерина», а й з різних поезій Шевченка.

Мені було дуже цікаво перечитати усі ці твори як дорослій сучасній людині, яка хоче зрозуміти, які коди розшифрував Тарас.

Зараз у тренді таке поняття як емоційний інтелект. Так от що я скажу: Тарас ним володів повністю. Він був, напевно, першим з літературних авторів, хто досліджував емоційний інтелект українців.

Він дозволяв українцям плакати, відчувати біль, проживати любов. Він дозволяв їм бути такими, як вони є. Він справді як батько для українців, але не той, що стоїть з палицею, аби вказувати, яким кожен з нас має бути, що правильно, а що ні, а це, до речі, характерно для інштх літератур, скажімо, німецької або французької. Його твори були наповнені щирістю та батьківською любов'ю.

І я хочу звернути особливу увагу на один з його творів, який використовується в опері. Це поезія про лірника Перебендю (“Перебендя”). На мій погляд, це опис українського мага, такого мандрівного мага, як Гендальф, який подорожує, все бачить, співає та оповідає. Він ночує на кладовищі й розмовляє з вітром, а тоді його пісню вітер розносить Україною.

Ц власне, мольфар, справжній український мольфар.

Я думаю, що сам Тарас поєднав оцю українську мольфарність з високим інтелектом та високою освітою, яку йому пощастило отримати навіть в імперських умовах. Поєднав освіту і щось таке глибинне українське, що ми відчуваємо душею. І саме в цьому його особистість така потужна.

Він народився і жив ті часи, коли називатися українцем було соромно. А йому не було соромно. Він навіть постраждав за це... Але це був його свідомий вибір — бути українцем.

Наступним поколінням митців було легше. Композитор Лисенко, історик Грушевський ставали українцями на підготовленому ґрунті. А він просто був ним.

Тарас як скеля, був, українська.

Став фундаментом всього українського…

Так, і мені здається, що те, що нам заважає зараз правильно сприймати Шевченка,

це радянський, а перед тим — імперський погляд на нього.

Як позбавитись цього?

Просто треба перечитати все, що в нього є, але читати серцем, а не розумом. І тоді стане зрозуміло, який саме Шевченко зараз близький кожному та кожній: або ти войовничий, або той, що дозволяє поплакати, або той, що несеться разом з вітром над степами.

І чаклує.

І чаклує, так.

Часто чую від молодих людей, що Шевченко — це занадто тужливо, одні сльози, читати не хочеться. А з іншого боку ми бачимо, що він постійно присутній в історично значущі періоди: на Майдані, під час вторгнення 2014 року, зараз. Тобто він сучасний, він на часі. І в цьому є певне суперечність — ніби одні пізнали Кобзаря, інші — досі не зрозуміли. Що, на вашу думку, робити тим іншим, аби побачити оцю його позачасовість?

Ну знаєте, ми ж працювали з артистами, які виконують дуже різні ролі, і всі вони читали Шевченка. Все це — сучасні люди, деякі з них молодші за мене, і вони все розуміли. 

Коли ти сам любиш те, що робиш, і коли  цікаво людям це подаєш, всі сприймають.

Нам просто потрібно позбутися цієї мари, знаєте, мани, що Шевченко — дядько в смушевій шапці та кожуху, прибрати цей шаблон.

Напевно, можна робити флешмоби, шукати вірші, що буквально описують наші дні, збігаються з нашим відчуттям того, що відбувається в Україні зараз.

Можна вчити їх напам'ять, або просто дивитися на твори через сучасну оптику, використовувати сучасні методи.

Він був дуже модний, трендовим, освіченим,знав багато мов. 

Його просто треба читати й шукати своє. Це найпростіший шлях.

Знаєте, я дуже люблю поезію. Я знаюся на сучасній поезії: читаю Катерину Калитко, торішню лауреатку Шевченківської премії, люблю Сергія Жадана, Дзвінку Торохтушко, Катерину Бабкіну. Нам завжди треба шукати такі вірші, які описують те, що ти хочеш сказати. Тому що поезія, як і музика, розмовляє з підсвідомістю. Вона не про логіку. 

 Що найцінніше для вас у вашій «Катерині»? Які були інсайти у процесі роботи?

У нас було два завдання.

Перше — зламати тренд на бутафорне, шароварне і передати українську культуру без цих нашарувань. І ми шукали естетику. Я вважаю, що це нам вдалося — музика Олександра Родіна дуже сучасна, цікава, глибока, насичена. 

З Ігорем Анісенком, художником-сценографом і художником костюмів, ми дуже довго шукали золотий перетин — коли стане зрозуміло, що ось це — українське, без будь-якого нагадування радянської традиції. 

І врешті ми звернулися до глибинної пракультури, її естетики, образів і архетипів, що зрозумілі українцям з дохристиянських часів. Ми ж автохтонні — живемо на цій землі багато-багато сотень років.

Нас ніхто не придумав, не австро-угорські діячі, ні ленін…

Так. Ми були тут за прадавніх часів.

І коли ми занурились у пракультуру, то відразу все стало на свої місця, знайшлася ця естетика.

У нас є образ старого млина без вітрила, в якому відбуваються всі події. Він у нас мандрує, він такий загадковий і дуже чарівний.

Олександр Родін придумав вертеп на 7 персонажів, які власне, і розповідають історію Катерини. Всі вони живуть у цьому чарівному млині, вони обсипані борошном, ніби зоряним пилом — всі в одному стилі та виглядають як родина. Там присутні різні архетипи від Янгола до Смерті. І мені здається, що ця команда дуже-дуже вдала.

Друге наше задання було показати українцям спільноту, в якій розгортається історія Катерини.

Тарас Шевенко був романтиком і як кожен романтик шукав крайні вирази людської природи та емоцій. А насправді не було в Україні звичаю викидати з дому покритку, тобто незаміжню і вагітну жінку. Це бли буквально два-три випадки. І в опері нам треба було пояснити сучасному глядачеві, як взагалі таке можливо.

Треба було зрозуміти й показати, що це за родина, в яких умовах вона живе, і що це за спільнота така, що дозволяє такі речі. 

«Катерина» 1842. Т. Шевченко

Окрім того, наша Катерина дуже відрізняється від канонічного образу жертви й поневоленої суспільством жінки. Вона не здається, вірить у своє кохання, йде до нього довго і важко з дитиною на руках. Вона вірить, що кохала правильну людину, вважає, що народити сина — найкраще її рішення. І до останнього не здається. Просто коли вже склалися такі обставини, що в неї не було виходу, вона вчинила те, що вчинила…

Але ми цим твором хочемо сказати:

Так, тоді вона зробила такий вибір. Але ніколи знову! Більше ми ніколи не дозволимо поневолювати й віктимізувати жінок в Україні. Так більше не буде! 

Тобто вклад в осучаснення Шевченка ви зробили вагомий.

Безперечно, це було одним з наших головних завдань.

І того позитиву, якого нібито не вистачає Шевченку, ви додали. У вас є боротьба, власний шлях і досвід...

Тут величезна заслуга першої виконавиці Юлії Терещук. Її Катерина прекрасна. Коли вона співає, грає цю роль, я не знаю, що відбувається в залі, але люди плачуть, просто не перестаючи, а тоді відчувають катарсис і справжнє піднесення.

А ваша «Катерина», як ви вважаєте, зрозуміла молоді?

Абсолютно. Ми ж використовували такі культурні коди, архетипи, які збігаються з тим, що зрозуміло наразі молодим. Скажімо, лірник Перебендя, це ж таки український Гендальф, наші шинкар, циган, відьма — ніби персонажі з української Марвелівського всесвіту. Вони поводять себе як сучасні люди, логіка їхньої поведінки зрозуміла.

Та й картинка дуже у нас яскрава — 3D-картинка. І взагалі у нас багато ефектів, які можуть дійсно зацікавити молоде покоління. 

Ми намагалися розповісти історію Катерини, до якої й так легко приєднатися емоційно, сучасною сценічною мовою. Мені здається, нам це вдалося.

Величезна роль хору, багато перевдягань, костюмів, мізансцен, вони й танцюють, і співають. Але розумієте, розповідати про оперу — дуже невдячна справа, оперу треба слухати. Музика, вона справді, просто проникає під шкіру, в серце, у вуха і в голову.

Зараз не йдеться про те, щоб поїхати з гастролями хоча б по Україні? 

Це дуже дорого. І нам потрібні великі сцени, бо в опері беруть участь 150 людей. В Києві лише є дві сцени, на яких ми можемо показатися, а не кажучи вже про інші міста.

І це величезний бюджет. Але ми докладаємо зусиль, аби знайти таку можливість. Проте наразі є важливіші речі.

Наскільки ваша «Катерина» та й сам Шевченко може бути зрозумілою зарубіжному глядачу.

На жаль, європейцям мало відомо про українців, і можна казати, що в цьому є наша провина, бо ми не ініціювали активної культурної експансії, такої, як робили наші північні сусіди. Цьому є пояснення, звісно. Але мені здається, що зараз українці як нація заслуговують трішки більше цікавості з боку наших європейських друзів, які вже трохи втомилися від війни та намагаються бути «нейтральними», відсторонитися від того, що ми зараз проживаємо. 

Але я хочу сказати, що в українців є дуже особлива риса, унікальна. Ми напевно єдина нація у світі, яка не боїться росіян, не страшиться цього Молоха. А всі інші бояться, або находяться в мареві великої, так званої, культури. Але насправді ми можемо бачити, до чого вона призвела. За кожною культурою стоять культурні коди, а за ними — певні цінності, і саме ці цінності дозволяють людям робити те, що вони зараз роблять в Україні – грабувати, вбивати, катувати.

Тобто, може, для наших друзів за кордоном зараз саме той момент, аби переосмислити та переусвідомити, що насправді криється за цією культурою. І їм просто треба знайти трішечки часу і проявити краплю цікавості до української культури, й тоді на них просто полеться благодать української музики, історії, живопису, поезії…

Ну, і в цьому контексті Шевченко може бути провідною зірочкою для розуміння.

Він дуже багатогранний, він же академік живопису і гравюри, тож можна почати знайомство з цього. Чи просто читати його поетичні твори, або поцікавитися його біографією чи філософськими думками. Дізнатися про заслання, перебування в Петербурзі,  життя в Україні, і те, як Шевченка сприймали сучасники, як його ховали, і що таке його «Заповіт», що він для нас означає… Мені здається, що це заслуговує на увагу.

Головне, щоб це бажання виникало, і наше завдання — трохи допомогти цьому. 

Я трохи песимістично налаштована, бо впродовж двох років намагаюся пробити цю стіну… Я радила б усім представникам української культури демонструвати абсолютну інтегрованість українців в Європу і за освітою, і цінностями.

Ми тривалий час жили тим самим укладом, що і європейці. У нас було Магдебурзьке право, наші композитори вчилися в університетах Італії, так само як й інші європейські митці 18-19 століття. Нам треба доносити думку, що українське мистецтво — не екзотика, як про це кажуть у сучасній Європі. Це європейське мистецтво.

Шевченко – романтик. Він дуже схожий на Байрона та Шиллера. Він теж несеться своїм духом романтичним і є абсолютно органічною частиною загальноєвропейської романтичної традиції.

Щоб змінити упередження європейців, потрібні великі зусилля і великі бюджети, а поки що ми робимо, те що можемо робити.

І для початку, можна просто завітати в Одесу, аби побачити «Катерину».

Я всіх дуже запрошую. «Катерину» можна почути і побачити 27 березня, у Міжнародний день театру. Знайдіть можливість приїхати до Одеси, тому що ми не знаємо, скільки ми ще протримаємось…

Автор ілюстрацій головної світлини —  Олександр Грехов, художник-ілюстратор