Народилася вона на Галичині у 1907 у сім'ї священника. У 20-літньому віці поїхала до Парижу. Перед тим ця дівчина прогресивних поглядів та неабияких талантів організувала у Тернополі роботу двох кінотеатрів і керувала їхньою діяльністю. Завдяки заробленим коштам, вона і змогла поїхати у Францію. Ця непосидюча юнка мріяла про акторську кар’єру.
Джерело: Ukrainian People
Душе швидко їй вдалося отримати невелику роль в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan, але цього було замало, тож молода красуня влаштувалася на роботу манекенницею та моделлю.
Франція подарувала Софії знайомства з відомими українцями, зокрема, з письменником та мандрівником Степаном Левинським, з яким дружила аж до його смерті, та письменником та громадським діячем Володимиром Винниченком.
А от з французьким художником Крістіаном Кальяром дівчину поєднало кохання. Проте пара не одружилася — Софія не соромилася жити з коханим у цивільному шлюбі, що на ті часи було неабияким явищем.
Саме розповіді Крістіана про Африку надихнули майбутню «тревел-блогерку» на першу подорож. Тоді вона поїхала у Марокко.
Мандри мандрівниці
Свою першу подорож Софія задокументувала у романі «Чар Марока». Він вийшов у Львові у 1932 році. Книга сподобалась і критикам, і читачам. Галичани із захопленням на далекий невідомий край дивилися очима своєї краянки, а рецензенти відзначали барвистий стиль, життєрадісний тон і талант авторки.
Джерело: Фотографії старого Львова
Перша мандрівка надихнула Софію на подальші подорожі і вона помандрувала навколо світу - відвідала Єгипет, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, В’єтнам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію, Канаду та США. Свої поїздки емансипована українка фінансувала сама, отримуючи кошти за зйомки документальних стрічок для кінематографічних товариств «Фільмтак» та «Індокитай».
Якщо згадати у які часи працювала і подорожувала Софія, то можна уявити, наскільки революційною і прогресивною була ця дівчина.
Якось Софія згадувала, що ніхто з кінематографістів не вірив, що жінка може зняти бодай щось гідне уваги.
Зйомки справді були досить складними: люди відмовлялися зніматися, оскільки побоювались, що камера може забрати частину їхніх душ, а в Китаї режисерку навіть кілька разів закидували камінням. До білошкірих ставилися з недовірою. Однак Софія не здавалася та винаходила різноманітні способи відзняти матеріал.
Джерело: Локальна історія
Наприклад, винайняла якось приміщення з вікнами на жваву дорогу та відкрила там крамницю «Автомобілів і аеропланів». Це допомагало їй таємно знімати китайців.
«Врешті мені вдалося зняти не тільки щоденний рух караванів, носіїв, возіїв, похід засуджених, але навіть весільний похід і парадний похорон одного китайського багатія», - писала Яблонська у статті «Китайські фільми» у 1934 році.
У Китаї жінка одружилася з французом Жаном Уденом, який згодом отримав посаду посла Франції. Родина мешкала в Азії 15 років та виховувала трьох синів - Алана, Данка-Мішеля і Жака-Мірка, який згодом став французьким сенатором.
Зв’язок з Україною
Галичани, які надихнулися книгою Яблонської, гарно сприйняли і її наступні книги. У 1936 році світ побачила збірка «З країни рижу та опію», де авторка розповіла про Китай, а у 1939 році — «Далекі обрії», де описала свої дивовижні пригоди.
Книги вона ілюструвала власними фотографіями, сповнені екзотики та чудес.
Востаннє талановита галичанка відвідала рідний край, тоді відбулося чимало зустрічей з поціновувачами її творчості та теплі літературні вечори.
Але зв'язок з Україною Софія підтримувала і на відстані - просила надсилати їй записи народних пісень і музики, вишиваний одяг та узори різноманітних українських вишивок.
Куди вона не їхала б, де б не мешкала, вона завжди мала при собі Шевченкового «Кобзаря», гуцульську ляльку та дерев’яну різьблену мищину.
У 1946 році родина повернулася до Парижу. І майже одразу почався період втрат. Спочатку пішов з життя давній друг Степан Левинський, потім сестра Ольги і мама, а в 1955 році помер її чоловік.
Залишившись одна, жінка переїхала на острів Нуармутьє, що у Франції, побудувала там віллу за власним проєктом, самостійно облаштувала і декорувала її.
Джерело: Фотографії старого Львова
Софія Яблонська загинула в автокатастрофі 4 лютого 1971 року, коли везла до видавництва нову збірку оповідань і нарисів «Дві міри - дві ваги». Пішла з життя так само як і жила - у русі та творчості.
В Україні про видатну землячку активно почали згадувати у 2000-ні роки. Почали видаватися книги, зокрема, «Книга про батька», збірка фотографій, а також відомі у свій час «Чар Марока», «Далекі обрії» та інші.
Ми маємо пам'ятати її як талановиту творчу особистість, жінку, що сміливо йшла з мрією, не боялася ризикувати, експериментувати та відкривати світ не лише для себе, а й для людей, що не мали такої сміливості.
