У першому епізоді нашого подкасту ми з Анною Гуменною, коучем особистого зростання, учасницею одного з наших проектів #coachtheukrainian говоримо про особливості інтеграції українців у Швейцарії.
Анна приїхала у Швейцарію у березні 2022 року, змінила професію і, пройшовши непростий шлях пошуку свого місця у новій діяльності, влаштувалась на роботу. Приклад Анни та досвід її інтеграції дуже цікавий та корисний для усіх українців, які через війну опинилися за кордоном. Тому я пропоную короткий виклад нашої розмови, повну версію якої ви можете прослухати за цим посиланням.
Одне з головних питань, яке ставлять собі українці, що після початку повномасштабної війни виїхали до інших країн, стосується самої необхідності інтеграції, позаяк багато хто з них планує повернутися в Україну за першої можливості. Навіщо українцям інтегруватися в спільноту Швейцарії чи будь-якої іншої країни, що може у цьому допомогти та як підтримати себе на цьому шляху?
Чому українцям варто інтегруватися?
Неважливо, як надовго ми плануємо залишатися в країні, що прийняла нас у важкі часи, ми маємо показати себе з кращої сторони. Хоча б тому, що ми, українці, виховані та освічені, а відтак, можемо трохи часу приділити вивченню культури та історії країни, яка нас прихистила, познайомитись з містами, спільнотами, людьми, які знаходяться поруч. Зрозуміти, як і чим вони живуть. Проаналізувати, скажімо, чому Швейцарія вважається найкращою країною для життя, знайти, що було добре в Україні, а що добре тут.
Ці знання та досвід ми можемо принести в Україну, коли повернемось. Або застосувати для подальшого життя тут, якщо вирішимо залишитись. Окрім того, в Україні є багато того, чого не вистачає в Швейцарії, а відтак, ми можемо бути корисні тут.
Як швидко може відбуватися інтеграція?
Період адаптації у всіх різний. Все залежить від того, як людина була налаштована з самого початку, який у неї емоційний стан та оточення, як вона загалом поводиться.
З часом у всіх людей у новому місті з'являються улюблені місця, коло спілкування та миті насолоди від перебування тут і зараз. Шлях до таких моментів може зайняти від одного місяця до року, або навіть двох.
Анна розповіла свою особисту історію, яка, я певен, може бути корисною для тих, хто переживає непрості часи в чужій країні.
“Інтеграція, звичайно ж, почалася в перший день, - розповіла Анна. - Потихеньку. Тут одразу варто зазначити, що на минулій роботі я багато подорожувала, але куди б я не їхала, де не була би - завжди хотіла повернутися додому. Я не прагнула виїздити з України. І якщо уявити, що роздуми про це могли у мене виникати, то я точно знаю, що не обрала би німецькомовну країну. Проте я опинилася у Цюріху, в німецькомовній частині Швейцарії. У мене спочатку був негативний настрій, навіть певний ступор. Однак і тоді мені було цікаво пізнавати місце, де опинилася. Тому я ходила на екскурсії по Цюріху, що їх безкоштовно проводив для нас місцевий гід. Він дуже цікаво розповідав як про історію країни, так і про саме місто. Такі речі завжди важливі для інтеграції. А потім я почала потроху вивчати німецьку мову, ходити на різноманітні зустрічі, знайомитись з різними людьми. Це були перші кроки.
З Цюріхом я подружилась лише за 10-11 місяців після приїзду. Спочатку мене багато чого в ньому дратувало. Це дуже маленьке місто, майже село. На відміну від Києва - великого і прекрасного. А тут, так би мовити, нема де розвернутися. Також мене спочатку дратувало, що люди тут надто безтурботні і навіть не думають, що щось може статися і з їхньою країною. Це справді дуже безпечна країна. І отой спокій та безтурботність швейцарців мене дуже дратували. Але у Цюриху і у всій Швейцарії є багато позитивних моментів, і мені дуже хотілося їх помічати. Тож я пам'ятаю той момент, коли всередині себе я озвучила: «Ладно, Цюріх, давай дружити».
Це було десь за 11 місяців по приїзду.
У вересні минулого року мені було настільки погано, що я хотіла повертатися в Україну. Я розуміла, що там для мене не було перспективи, можливостей, роботи. Але, все одно, хотілося кинути все, що я тут вже зробила, і повернутися назад.
Це було моє особисте емоційне дно. І тоді я дала собі, так скажімо, потонути, аби потім відштовхнутися від дна і виплисти наверх. І тоді, після цього переломного моменту, мені вдалося знайти роботу, квартиру, і все почало налагоджуватись”.
Загалом, тривалість адаптації вимушених емігрантів відрізняється від часу, який потрібен тим, хто йшов на цей крок свідомо, хто готувався та налаштовувася. Але тут варто пам'ятати, що рано чи пізно те відчуття насолоди та певного роду близькості, настає у всіх.
Які типові помилки українців, які опинилися за кордоном через війну?
Найбільша помилка в тому, що ми не інтегруємось. Точніше, багато українців не використовують інтеграцію на повну. Дехто навіть не хоче вчити мову, не формує круг знайомств і не шукає роботу.
А для успішної інтеграції потрібна активна життєва позиція. Звісно, це нелегко, все залежить від емоційного стану, рівня ресурсу. Тому, щонайперше, варто звернутися до спеціаліста, якщо є такий внутрішній поклик, щоб заспокоїтись на внутрішньому рівні та привести себе в баланс перед тим, як починати активні дії.
Також важливо одразу шукати контакти першої необхідності. Знайти відповіді на різні життєві питання.
Що робити, якщо щось станеться зі здоров'ям? Де лікарня і яка процедура звернення до лікарів? Як тут працює страхова медицина? Чи є цілодобові аптеки?
До кого можна звернутися за порадою: до швейцарця, чи українця, який тут давно?
Які є волонтерські служби, що надають різного роду допомогу, включаючи, психологічну та інформаційну. Як є групи в телеграмі тощо.
Коли маєш план - в голові чи на папері - тоді стає легше.
Найбільша помилка - зачинитися у власному світі і не намагатися шукати відповіді та шляхи до адаптації.
Як інтегруватися без повної асиміляції та втрати себе?
Є два крайніх прояви у поведінці біженців: абсолютна асиміляція, коли людина повністю втрачає власну ідентичність, або повна геттоїзація, коли людина повністю відокремлюється від місцевої спільноти. І те, і інше - непродуктивний шлях. Що робити, аби цього уникнути?
Важливо і підтримувати контакт зі своїми співвітчизниками, щоб не втрачати зв’язок, і активно спілкуватися з місцевими, щоб розуміти, як тут прийнято, як вони живуть, що прийнятно, а що ні. Тобто тут теж треба шукати баланс.
Нам є чому повчитися, і є чому навчити. Ми, українці, прекрасні, і нам потрібно зберігати в собі те, що ми цінуємо в своїй культурі, способі життя, світогляді. Те, чим ми можемо поділитися. Скажімо, у Швейцарії не прийнято допомагати літнім людям, а ми до цього звикли, тож треба це робити, якщо є внутрішній поклик. Не можна відмовлятися від того, що для нас важливо. Таких маленьких (і великих) моментів у нас багато. І кожен з них варто зберігати. Це дозволить не забувати, якими ми були.
Що може допомогти рухатися далі в інтеграції?
Найголовніше, мати ціль. Скажімо, мета Анни - розвиватися як коуч та допомагати людям - і місцевим, і українцям.
У кожного має бути власна велика чи маленька мета, яка буде надихати та стимулювати рухатися далі.
Також дуже важливо дивитися на все, що з нами відбувається, як на досвід. Ми не знаємо, як довго нам залишатися тут, що буде далі… Але дуже допомагає, якщо дивитися на все це як на цікавий експеримент.
А ще треба допомагати один одному, підтримувати, спілкуватися, адаптуватися, досліджувати, розвиватися, а при цьому зберігати свої внутрішні ціннісні орієнтири. Тобто жити тут і зараз, але не забувати, хто ми і звідки.
