Про деякі міфи, які продукують ієрархи РПЦ, не просто алогічні, а й містять взаємовиключні тези, а відтак є прикладами орвелівського двоєдумствв, я писав у своїй першій колонці. Друга моя колонка є продовженням цієї розмови. Сьогодні я розгляну ще два взірці міфотворчості РПЦ.
Міф перший. Існування двох структур на території однієї держави неможливо і є розколом», але... самі ми легко відкриваємо свої паралельні структури.
І знову незрозуміло, чи є це щирим невіглаством єрархів або ж черговою маніпуляцією. Тим більше, що і в цьому питанні думка змінюється ситуативно. Тим, хто хоч трохи цікавиться життям Православних Церков в світі, добре відомі випадки не тільки існування декількох Помісних Церков на території однієї країни, але навіть існування цих структур абсолютно паралельно. Прикладом першої ситуації є існування на території Греції цілих трьох структур: Елладської ПЦ з центром в Афінах, Критської Автономної ПЦ, що знаходиться в структурі Константинопольської ПЦ (нараховує 9 єпархій) і Митрополії Додеканеса, що безпосередньо знаходиться під керуванням Константинопольської ПЦ. Прикладом другої ситуації є канонічна територія Православної Церкви в Америці (яка отримала автокефалію від РПЦ в 1970), де з нею благополучно уживаються ще чотири паралельні структури РПЦ: РПЦЗ (МП), Патріарші парафії в США, Патріарші парафії в Канаді та Аргентинська і Південноамериканська єпархія. Чомусь не чути умовлянь з боку РПЦ до цих паралельних структур про те, що вони розколюють єдність Церкви і закликів поважати канонічну територію і перейти під омофор Православної Церкви в Америці.
Можна згадати і про те, що РПЦ відкриває на території Європи свої громади і єпархії, хоча, згідно з канонами (28-е правило Халкідонського собору, 151 р.), ці землі є канонічною територією Константинопольської ПЦ. Втім, в РПЦ вважають за краще інтерпретувати цей канон інакше. Хоч би як, але в Європі ніякого розколу немає: будь-який віруючий може прийти в храм будь-якої юрисдикції, яку забажає. Ні розколу, ні болю в цьому немає. А ось брехня, маніпуляції і нацьковування пастви, людей один на одного із закликами «постояти до смерті», що так характерно для РПЦ — так, ці дії завжди і незмінно породжують розкол, ненависть і біль. Ось вже дійсно, «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7:15).
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду єрархи: коли відкривають і підтримують свої парафії і цілі структури на одній території з іншими Церквами, аж ніяк не боячись розколу, АБО, коли стверджують, що існування ще однієї структури на території України обов'язково призведе до «розколу»?
Міф 2 «Ми вважаємо, що за церковними правилами церковні кордони повинні слідувати за державними», але… ми категорично проти цих же правил для України.
Яскравим прикладом причини автокефалії є історія Грузинської ПЦ. Грузинська Церква здобула автокефалію в V ст., тобто за кілька століть до автокефалії РПЦ. Після приєднання Грузії до Російської імперії, ця автокефалія була скасована, і аж ніяк не церковним Собором, а світською владою, причому вельми хитро. 30 липня 1811 року указом імператора Олександра I Грузинський Католікосат був перетворений в Грузинський екзархат РПЦ, а її глава — Католикос Антоній II був викликаний в Петербург для участі в роботі Святішого Синоду і... більше вже ніколи не повернувся до Грузії. На чолі Грузинського екзархату РПЦ незмінно поставляють російських архиєреїв (за єдиним винятком — першим екзархом Варлаамом (Еріставі)). У такому положенні Церква в Грузії проіснувала аж до розвалу Російської імперії.
12 березня 1917 року в Грузії в місті Светіцховелі проходить Собор духовенства всієї Грузії, який посилаючись на неканонічність скасування автокефалії, а також на зміну політичної ситуації, «самочинно» проголошує відновлення автокефалії ГПЦ. На наступний день представник цього Собору сповіщає екзарха Грузії Платона (Рождественського) про те, що того зміщено з посади екзарха і позбавлено сану. Платон, зрозуміло, відкидає це рішення як «неканонічне» і зазначає: «залишаюся, звісно, вашим екзархом і буду користуватися правами екзарха і владою». Потім він проводить свій Собор — канонічний (як сказали б зараз), представлений переважно російським духовенством в Грузії, який одноголосно приймає рішення, що ніяка автокефалія Грузії і підтверджує єдність з Російською Церквою. Але 23 серпня 1917 року люди примушують арх. Платона покинути свою резиденцію і покинути Тифліс.
Потім у Тифлісі проходить Собор Грузинської Православної Церкви, затверджується автокефалія ГПЦ, РПЦ характеризує те, що відбувається як неканонічні дії і закликають «самочинне збіговисько» до покаяння. Знову звучать слова про «нерозривну дружбу братніх народів». Храми Грузинського Екзархату РПЦ стають «рупорами проросійської політики», тощо. Звучить стандартний потік звинувачень в неканонічність і заклики до покаяння.
Але світським правителем в Росії стає грузин Сталін, і — ось неймовірний збіг! — агресивна риторика на адресу ГПЦ згасає, забувається «неподільність єдиновірного народу», і, нарешті, 19 листопада 1943 року РПЦ вирішує визнати автокефалію «неканонічного самочинного збіговиська» причому – увага! – тому що, згідно з канонами Церкви, в незалежній державі повинна бути незалежна церква, ґрунтовно аргументуючи, чому це законно і відповідає законам.
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду єрархи РПЦ: коли вважають, що згідно з канонами Церкви, церковні кордони повинні слідувати за державними, і Церква, в навіть формально самостійної республіці, кою була Грузія в часи СРСР, має всі права на автокефалію, АБО, коли стверджують, що Церква в незалежній державі Україна не має право на автокефалію?
То, коли ж лукавлять та кажуть неправду наші єрархи: коли вважають, що для визнання автокефалії Церкви зовсім не потрібно ані рішення Всеправославного Собору, ані рішення Матері-Церкви, ані рішення найпершої Константинопольської Церкви, але цілком достатньо визнання Церкви-Сестри, АБО, коли стверджують, що автокефалія Української Церкви аж ніяк не може бути визнана одноосібно рішенням найпершої Константинопольської Церкви?
У наступних колонках я продовжу розвіювати двоєдумні за суттю міфи МПЦ щодо Української Помісної Церкви.
