Орвеллівське двоєдумство Російської православної церкви у контексті автокефалії Церкви України

упц

Реакція багатьох ієрархів РПЦ на питання про автокефалію Церкви в Україні є воістину чудовою ілюстрацією роману Джорджа Орвелла «1984». Такою яскравою, що, розтягнувши на цитати, її можна було би ставити в театрах як нове прочитання геніального твору.

У романі Орвелла “1984” є таке поняття, як двоєдумство. Воно визначається як «здатність триматися двох взаємозаперечувальних переконань одночасно». Сьогодні розкриємо два приклади двоєдумства церковників РПЦ, які заповнювали наш інфопростір впродовж тривалого часу.

  • «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.
  • «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від не відмовиляється від неї

 Поки ніхто з противників не зміг пояснити, що саме поганого у факті автокефалії для Церкви в Україні. Для людини хоч трохи знайомої з православним віровченням і церковною історією, їхні «аргументи» здаються зовсім кумедними, та й зачасту цілком руйнуються від елементарної перевірки фактами. У цьому та наступних блогах пропоную розглянути аргументи в контексті саме явища двозначності, що вже давно стало «душею РПЦ» за аналогією до того, як у романі Орвелла двоєдумство було душею партії

 «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але... ми проти автокефалії.

Довгий час ієрархи Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) говорили, що вони зовсім не проти автокефалії, а навіть «за» неї. Ще у 1991 році в Києво-Печерській Лаврі пройшов Архиєрейський Собор УПЦ, де єпископат підтримав ідею автокефалії й прийняв рішення про скликання Помісного Собору УПЦ, за участю єпископів, вірних і мирян. І всі одностайно підтримамли автокефалію, описуючи її як вкрай корисну. А у 1992 році у Києві відбулася єпископська нарада УПЦ, де було прийнято звернення до Патріарха і Синоду РПЦ із закликом прискорити надання автокефалії Українській православній церкві. 

Архиєрейський Собор РПЦ 1992 року, розглянув це прохання і вирішив перенести обговорення на наступний Помісний Собор РПЦ. Хоча цього так і не сталося, але на  той момент патріарх Алексій, так само як і митрополит Кирило, заявили, що вони не проти автокефалії. А відтак, прохання про автокефалію не було  ні відкликане, ні анульоване.  

У 2009, після чергового Помісного Собору РПЦ Предстоятель Української православної церкви Володимир (Сабодан) на питання: «І все ж таки, вам потрібен автокефальний статус чи ні?», відповів прямо: «Цей статус повинен вінчати всі наші зусилля».

І навіть у 2018 році заступник Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ Микола Данилевич підкреслює: «УПЦ завжди, з самого початку виникнення церковного розділення, заявляла, що ми за подолання церковного розділення і за єдину Церкву. (...) І якщо буде певна церковна згода – за автокефальний устрій цієї церкви, тому що автокефалія – це лише устрій, форма існування церкви у певних історичних умовах».

Але усе це почало сходити нанівець, коли реальна можливість автокефалії почала наближатись — риторика змінилась на протилежну, а жорсткі заяви проти стали регулярними. А після отримання Україною Томаса, представники РПЦ перейшли до жорсткого  супротиву, називаючи прихильників ПЦУ розкольниками та фактично сіючи релігійну ворожнечу.

То, коли ж лукавлять  наші ієрархи: коли говорили, що автокефалія бажана і здатна зміцнити єдність Православ’я в Україні, обіцяючи її відстоювати, АБО, коли стверджують прямо протилежне, вбачаючи в ній навіть шлях до пекла? 

 «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від не відмовиляється від неї.

Сприйняття автокефалії змінюється нашими ієрархами в кращих традиціях «готтентотської моралі»: «Зло — коли сусід нападе на мене, відніме худобу, дружину...» — «А добро?» — «А добро — коли я у сусіда заберу його худобу і дружину». Приміром, митрополит Агафангел на питання про устрій Православної Церкви пояснює: «Ми віруємо і сповідуємо: "Єдину святу соборну й апостольську Церкву. 15 автокефальних православних церков являють собою Єдину Православну Церкву». Втім, коли мова заходить про автокефалію української церкви, то дивним чином вона перетворюється на апокаліптичне зло. І той же ієрарх уже заявляє, що канонічна автокефалія УПЦ це «побудова Церкви без Церкви» і «розривом нешитого хітона церковного, спробою розчленування вікової духовної основи буття». У навколоцерковній  же спільноті часто звучить твердження, що автокефалія — це зрада православ'ю. Це розтиражоване кліше  стало гімном боротьби проти автокефалії, який почав звучати надзвичайно голосно, коли Вселенським патріархом була відновлена Київська митрополія, яку, варто підкреслити,  в 1686 році незаконно захопила Московська патріархія, а саме, коли Православна церква України (ПЦУ) отримала Томос. Насправді це твердження є нічим іншим, як зізнанням у сповідуванні єресі, визнання того, що людина, яка її проголошує, не є православною — неважливо мирянин він або ієрарх. 

 Нагадаємо, що Автокефалія (грец. Αὐτοκεφαλία — «самоочільність») — аж ніяк не «шлях до пекла» і розірвати єдність не може в принципі, це всього лише «статус помісної церкви, що передбачає її адміністративну незалежність від інших помісних Церков. Вселенська Церква складається з автокефальних помісних Церков. Автокефальною вважається помісна Церква, цілком самостійна, яка не залежить від будь-якої іншої помісної Церкви, хоча всі автокефальні Церкви, як частини Церкви Вселенської, є взаємозалежними» (Православна Енциклопедія, Т. 1, С. 199-202).

В чому справжня причина тиражування цієї єресі? Дрімуче невігластво наших ієрархів,  або ж їхній відвертий цинізм з розрахунком на повне невігластво пастви. Але очевидно, що за десятиліття Церква не спробувала просвітити свою паству навіть в елементарних питаннях. Дивно, що для багатьох мирян РПЦ факт, що і сама ця церква є автокефальною, є справжнім відкриттям і сприймається наче лайка, адже «всім відомо, що автокефалія — шлях до пекла». Церковна ж історія вчить нас, що «шляхом до пекла» є абсолютизація статусу церковного управління, яка дуже часто приводила до трагічних наслідків. “Єдність у Христі” приносилася в жертву єдності церковного управління, що призводило до відлучення цілих народів.

Митрополит Агафангел (Савін) пояснює, що прагнення до автокефалії - «згубне явище, нерозуміння того, що таким чином розриваються тисячолітні узи єдності» і зазначає, що таким чином проповідується розрив з Матір'ю-Церквою». Але виходить, що й сама РПЦ розчленувала Константинопольську Церкву. До речі, у зв'язку з цим, можна згадати й особисту трагедію преподобного Максима Грека, який прямо і різко висловлювався проти відриву Церкви Московської від Константинопольської матері-Церкви. У 1525 він був засуджений московським священноначаллям за... відмову визнати автокефалію. Що ж, чекаємо покаяння РПЦ в «розчленуванні Церкви», «розрив нешитого хітона Христового» і повернення її в Константинопольську ПЦ в ім'я «єдності Церкви» згідно з закликами ієрархів РПЦ!

То, коли ж лукавлять  наші ієрархи: коли стверджують, що наявність 15 Автокефальних Помісних Церков жодним чином не порушує церковної єдності й автокефалія РПЦ не є розривом з Константинопольською Церквою, АБО, коли стверджують, що автокефалія ПЦУ є «розривом єдності Церкви» і «розривом нешитого хітона». А може, це все та ж «благонамірена готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна?

У наступних колонках ми проаналізуємо й інші двоєдумні твердження РПЦ.

 

Fresh

Дивитися Далі

On our site we use cookies (and these are not cookies), which make it more convenient for each user. By visiting the pages of the site, you agree to our Privacy Policy. For more information on the Policy and what cookies are needed for and how you can stop collecting cookies, click here.

Ok