У романі Орвелла “1984” є таке поняття, як двоєдумство. Воно визначається як «здатність триматися двох взаємозаперечувальних переконань одночасно». Сьогодні розкриємо два приклади двоєдумства церковників РПЦ, які заповнювали наш інфопростір впродовж тривалого часу.
- «Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але ... ми проти автокефалії.
- «Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від не відмовиляється від неї
Поки ніхто з противників не зміг пояснити, що саме поганого у факті автокефалії для Церкви в Україні. Для людини хоч трохи знайомої з православним віровченням і церковною історією, їхні «аргументи» здаються зовсім кумедними, та й зачасту цілком руйнуються від елементарної перевірки фактами. У цьому та наступних блогах пропоную розглянути аргументи в контексті саме явища двозначності, що вже давно стало «душею РПЦ» за аналогією до того, як у романі Орвелла двоєдумство було душею партії.
«Ми одноголосно за автокефалію Церкви в Україні», але... ми проти автокефалії.
Довгий час ієрархи Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) говорили, що вони зовсім не проти автокефалії, а навіть «за» неї. Ще у 1991 році в Києво-Печерській Лаврі пройшов Архиєрейський Собор УПЦ, де єпископат підтримав ідею автокефалії й прийняв рішення про скликання Помісного Собору УПЦ, за участю єпископів, вірних і мирян. І всі одностайно підтримамли автокефалію, описуючи її як вкрай корисну. А у 1992 році у Києві відбулася єпископська нарада УПЦ, де було прийнято звернення до Патріарха і Синоду РПЦ із закликом прискорити надання автокефалії Українській православній церкві.
Архиєрейський Собор РПЦ 1992 року, розглянув це прохання і вирішив перенести обговорення на наступний Помісний Собор РПЦ. Хоча цього так і не сталося, але на той момент патріарх Алексій, так само як і митрополит Кирило, заявили, що вони не проти автокефалії. А відтак, прохання про автокефалію не було ні відкликане, ні анульоване.
У 2009, після чергового Помісного Собору РПЦ Предстоятель Української православної церкви Володимир (Сабодан) на питання: «І все ж таки, вам потрібен автокефальний статус чи ні?», відповів прямо: «Цей статус повинен вінчати всі наші зусилля».
І навіть у 2018 році заступник Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ Микола Данилевич підкреслює: «УПЦ завжди, з самого початку виникнення церковного розділення, заявляла, що ми за подолання церковного розділення і за єдину Церкву. (...) І якщо буде певна церковна згода – за автокефальний устрій цієї церкви, тому що автокефалія – це лише устрій, форма існування церкви у певних історичних умовах».
Але усе це почало сходити нанівець, коли реальна можливість автокефалії почала наближатись — риторика змінилась на протилежну, а жорсткі заяви проти стали регулярними. А після отримання Україною Томаса, представники РПЦ перейшли до жорсткого супротиву, називаючи прихильників ПЦУ розкольниками та фактично сіючи релігійну ворожнечу.
То, коли ж лукавлять наші ієрархи: коли говорили, що автокефалія бажана і здатна зміцнити єдність Православ’я в Україні, обіцяючи її відстоювати, АБО, коли стверджують прямо протилежне, вбачаючи в ній навіть шлях до пекла?
«Автокефалія розриває єдність Церкви, розриває нешитий хітон Христовий», але... РПЦ сама є автокефальною і від не відмовиляється від неї.
Сприйняття автокефалії змінюється нашими ієрархами в кращих традиціях «готтентотської моралі»: «Зло — коли сусід нападе на мене, відніме худобу, дружину...» — «А добро?» — «А добро — коли я у сусіда заберу його худобу і дружину». Приміром, митрополит Агафангел на питання про устрій Православної Церкви пояснює: «Ми віруємо і сповідуємо: "Єдину святу соборну й апостольську Церкву. 15 автокефальних православних церков являють собою Єдину Православну Церкву». Втім, коли мова заходить про автокефалію української церкви, то дивним чином вона перетворюється на апокаліптичне зло. І той же ієрарх уже заявляє, що канонічна автокефалія УПЦ це «побудова Церкви без Церкви» і «розривом нешитого хітона церковного, спробою розчленування вікової духовної основи буття». У навколоцерковній же спільноті часто звучить твердження, що автокефалія — це зрада православ'ю. Це розтиражоване кліше стало гімном боротьби проти автокефалії, який почав звучати надзвичайно голосно, коли Вселенським патріархом була відновлена Київська митрополія, яку, варто підкреслити, в 1686 році незаконно захопила Московська патріархія, а саме, коли Православна церква України (ПЦУ) отримала Томос. Насправді це твердження є нічим іншим, як зізнанням у сповідуванні єресі, визнання того, що людина, яка її проголошує, не є православною — неважливо мирянин він або ієрарх.
Нагадаємо, що Автокефалія (грец. Αὐτοκεφαλία — «самоочільність») — аж ніяк не «шлях до пекла» і розірвати єдність не може в принципі, це всього лише «статус помісної церкви, що передбачає її адміністративну незалежність від інших помісних Церков. Вселенська Церква складається з автокефальних помісних Церков. Автокефальною вважається помісна Церква, цілком самостійна, яка не залежить від будь-якої іншої помісної Церкви, хоча всі автокефальні Церкви, як частини Церкви Вселенської, є взаємозалежними» (Православна Енциклопедія, Т. 1, С. 199-202).
В чому справжня причина тиражування цієї єресі? Дрімуче невігластво наших ієрархів, або ж їхній відвертий цинізм з розрахунком на повне невігластво пастви. Але очевидно, що за десятиліття Церква не спробувала просвітити свою паству навіть в елементарних питаннях. Дивно, що для багатьох мирян РПЦ факт, що і сама ця церква є автокефальною, є справжнім відкриттям і сприймається наче лайка, адже «всім відомо, що автокефалія — шлях до пекла». Церковна ж історія вчить нас, що «шляхом до пекла» є абсолютизація статусу церковного управління, яка дуже часто приводила до трагічних наслідків. “Єдність у Христі” приносилася в жертву єдності церковного управління, що призводило до відлучення цілих народів.
Митрополит Агафангел (Савін) пояснює, що прагнення до автокефалії - «згубне явище, нерозуміння того, що таким чином розриваються тисячолітні узи єдності» і зазначає, що таким чином проповідується розрив з Матір'ю-Церквою». Але виходить, що й сама РПЦ розчленувала Константинопольську Церкву. До речі, у зв'язку з цим, можна згадати й особисту трагедію преподобного Максима Грека, який прямо і різко висловлювався проти відриву Церкви Московської від Константинопольської матері-Церкви. У 1525 він був засуджений московським священноначаллям за... відмову визнати автокефалію. Що ж, чекаємо покаяння РПЦ в «розчленуванні Церкви», «розрив нешитого хітона Христового» і повернення її в Константинопольську ПЦ в ім'я «єдності Церкви» згідно з закликами ієрархів РПЦ!
То, коли ж лукавлять наші ієрархи: коли стверджують, що наявність 15 Автокефальних Помісних Церков жодним чином не порушує церковної єдності й автокефалія РПЦ не є розривом з Константинопольською Церквою, АБО, коли стверджують, що автокефалія ПЦУ є «розривом єдності Церкви» і «розривом нешитого хітона». А може, це все та ж «благонамірена готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна?
У наступних колонках ми проаналізуємо й інші двоєдумні твердження РПЦ.
