Ловлю себе на тому, що теж усміхаюся крізь сльози. Заспокою, що все добре, все як треба. І наша півторагодинна розмова триває...

Це друге моє інтерв'ю з жінкою, історія життя якої тісно переплетена з історією міста, якого вже немає. Перше було з маріуполькою Людмилою Пашею.(лінк на інтерв’ю)  Воно, власне, стало початком цілого проєкту, який ми втілюємо разом з українським інтернет-виданням «Єдина», щоб розповідати історію сучасної України через особисті історії українок. Людмила уже більше року волонтерить у благодійному фонді “ДоброТУТ”, що у Дніпрі. Підтримка жінок, які покинули домівки через війну, - головна місія фонду. І справа життя Людмили. “У мене щодня тут історій на цілий серіал”, - сказала вона тоді. А ми вирішили, що хоча б частину з них маємо розповісти назагал. Наразі ми дуже вдячні, що Ніна Ніденс поділилася з нами своєю.

Її історія - така щемка і справжня - зачіпає найглибші струни душі. Особливо, коли розумієш, що її тепле, миле, рідне містечко - наразі “Фортеця Бахмут” - глибока рана на тілі України. Й ось зараз воно зникає з лиця землі. Це дуже важко прийняти й пережити нам усім. Що вже казати про тих, для кого це місто було рідним домом.

Отже…

“Мене звати Ніна, я з міста Бахмут, - почала свою оповідь молода усміхнена жінка. - За фахом я фармацевт. Планувала допрацювати до декрету, але довелося закритися раніше. Зараз я в декреті в Дніпрі. Тут народився ще один член нашої сім’ї - син Нікіта”.

Як вам жилося у Бахмуті з початку повномасштабної війни?

Будинок, де ми жили, знаходився на околиці міста. Там було неспокійно відразу. Ми ж сподівалися, що все це не триватиме довго. Але коли вибухи пролунали зовсім поряд з будинком, усе ж вирішили, що треба евакуювати хоча б доньку. Ми відправили її евакуаційним автобусом разом із бабусею до Дніпра. Там у нас були друзі, які допомогли знайти житло.

А я вирішила залишитися з чоловіком. Він пожежник, мусив залишатися на службі. В нашому будинку на той момент заселеними були лише дві квартири з 16, решта мешканців виїхала. Але після того, як ми відправили доньку, чоловік перевіз мене в інший район, на квартиру мами. Думав, що там спокійніше. Але у нас маленьке місто, безпечно не було ніде.

Чоловік працював доба через добу. А залишатися при надії вночі самій не хотілося. І ми вирішили, що я маю жити на роботі в чоловіка - в пожежній частині.

Тобто ви в такому стані жили в пожежній частині?

Так. Мені там було добре. Хоч ми й спали місяць на незручному дивані, проте були разом. За стільки років ми ще не були так довго поряд, як тоді.

Що найбільше запам’яталося про той період життя в Бахмуті?

Я добре пам’ятаю запіканку, яку встигла приготувати до того, коли вдома зник газ. Щойно ми відправили дитину в Дніпро, в місті почали вимикати газопостачання. Пам’ятаю, всі тоді казали, що ось-ось його й зовсім не стане. Я приходжу додому, а він є. Кричу чоловікові: “РОБИМО ЗАПІКАНКУ, У НАС Є ГАЗ”. Тільки спекли її - і газ вимкнули. Потім не стало води та світла. Хоча на пожежці, в принципі, було все: там працював генератор. Тож на роботі в чоловіка було краще.

Коли ви вирішили, що треба таки виїжджати?

Взагалі ми трималися до останнього, аж допоки була можливість слідкувати за станом ненародженої дитини. Але згодом такої можливості вже не було: у Бахмуті залишився лише один гінеколог, не працював жоден кабінет УЗД чи лабораторія, де можна було би здати аналізи, щоб упевнитися, що з дитиною все гаразд. До війни ми планували народжувати в Краматорську, але пологовий там розбомбили.

Звісно, у нас були військові медики, які запевняли, що допоможуть у будь-якій ситуації. І насправді ми готувалися народжувати в таких умовах. Готові були на все, аби тільки не їхати далеко.

У першу ж ніч, коли я залишилася ночувати у пожежці, в наш будинок зайшли українські військові. Їм сказали, що житло порожнє. Хоча там ще були ми й сусід. А військові у будинку - це більші ризики. Ми говорили з ними, пояснювали, що тут ще живуть люди. І коли перед від'їздом до Дніпра заїхали забрати речі, то військових там уже не було. Проте ситуація в місті погіршувалася щодень.

Виходить, ви вирішили їхати, тому що хвилювалися за сина?

Так. Чоловікові нарешті дали дозвіл вивезти мене. Ми насправді думали, що він повернеться через кілька діб. Але коли були в Дніпрі, у Бахмуті таке почалось… Тоді чоловіку дозволили залишитися тут. У Дніпрі він зараз і працює.

Як ви вибиралися?

Нормально. Бо ми не виїжджали в період найбільшого ажіотажу. Ми, мабуть, з тих людей, які зовсім не хотіли покидати рідне місто. Навіть коли їхали у Дніпро, думали, що це ненадовго. Що через кілька місяців я повернуся.

Не вірили, що все закінчиться так. Зараз, можна сказати, міста вже нема.

А коли ви дізналися, що нема куди повертатися?

На початку весни ми бачили, що частина будинку ще стоїть. А на останніх фото видно лише двір - усе решта спалене, нема живого місця.

І знаєте, що найбільш образливо?

Ми жодного разу не сходили на екскурсію на завод шампанських вин, а він був через дорогу від нашого дому. Все відкладали. Потім побачили, як вони (загарбники) ходять по нашому заводу, і зрозуміли, що більше вже там ніколи не зможемо побувати. А ми стільки разів збиралися сходити, я постійно про це згадую...

І зараз я усвідомила, що не треба нічого відкладати на потім.

Це відомий Артемівський завод шампанських вин?

Так, раніше Бахмут називався Артемівськ. І відоме шампанське виробляли в нас. Зараз завод переїхав до Одеси. У нашому місті його більше нема.

Як вам живеться в Дніпрі?

Ви знаєте, спочатку здавалося, що це не наше місто. Думали їхати кудись далі. У чоловіка закінчувався контракт, тож ми думали, що варто спробувати пожити деінде. Розглядали Київ. А потім усе якось почало налагоджуватися. Нарешті чоловікові змінили графік, бо до цього в нього не було вихідних узагалі. І тепер він проводить більше часу з нами. І в нас з'явився “ДоброТУТ”, який витягнув нашу родину з усього, з чого можна було витягнути. Це такі люди… друга сім’я. Там така віддача… Вони підтримують нас усіма можливими способами. У нас є наша Людмила. Вона вибралася з Маріуполя і розуміє нас, як ніхто інший. Вона як друга мама - усіх любить. Дітей наших любить. Але там, у фонді, усі такі. Це дуже підтримує. Відтоді як нашому синові виповнилося три місяці, ми ходимо на всі заходи: театри, кіно - усюди!

Нещодавно нам дали диплом “Новий Дніпрянин”. Тоді була акція, яку організував ДоброТУТ. Такі своєрідні свідоцтва видавали всім, хто народився у Дніпрі після 24 лютого. У нас узагалі така собі збірна сім’я. Тато народився ще в Артемівську, дитина народилася вже в Бахмуті, я, якимось дивом, - у пологовому в Донецьку, а дитина взагалі - дніпровець!

Ви казали, що по суті це син примусив вас виїхати. Ви задоволені його вибором?

Так. Я народжувала в пологовому, у якому якраз робили ремонт. Половина входів перекрита, такий собі замкнутий простір. Але вони такі молодці, постійно щось покращують. Палати комфортні, все красиво. Коротше кажучи, якщо порівняти з нами - взагалі ідеально.

Тобто син сам обрав комфортне місце народження?

Він у нас обрав усе красиве: палату, дату, час. Ми народилися 22.08.22 року о 22:44.

У Дніпрі теж бувають обстріли, як ви все це переживаєте?

При дітях намагаюся тримати себе в руках. А якщо їх нема поряд, то все - ховайся! (сміється). У мене був момент, коли я цілий день ридала. Це було ще в Бахмуті.

А в присутності дочки ніколи не панікувала. Навіть коли були вибухи й дім ходив ходуном.

А як вона на все це реагує?

Навіть коли сама вдома, ми її привчили до того, що вона має взяти телефон, покривало, іграшки і все, що захоче, та йти у ванну. У неї немає такої, знаєте, смиканості, є чіткий алгоритм, що робити. Тому все більш-менш.

Ви говорили про значення для вас фонду “ДоброТУТ”. Як ви потрапили до нього?

Вперше ми пішли у філармонію. Я випадково побачила в Інстаграмі реєстрацію на захід. Зареєструвалися, прийшла… Там багато людей, нічого не зрозуміло. Я побачила скриньку, куди можна було класти листівки вдячності. Тоді я не знала, що вони для дніпрян, яким ми хочемо висловити подяку. І просто написала, як мені все подобається. Коли я писала, до мене підійшла Олена (вона теж працює у “ДоброТУТ”) і сказала, що шукають мам, щоб намалювати картину для офіса. Це був перший шок за півроку життя в місті. Я ж молода мама - весь час у замкненому просторі, у декреті, у чужому місті. Але погодилася. Мене також вразило, що я маю прийти сама, без дитини. Бо захід організовується спеціально для того, щоб мами могли відпочити. І я пообіцяла, що прийду.

На заході зібралося сім мам, які мали малювати одну картину на трьох полотнах. Це мені здавалося якимось божевіллям. Але вийшло так красиво… Наша картина висить нині в офісі. Я й надалі спілкуюся з цими дівчатами. Потім нас запрошували просто помалювати. Там ми познайомилися ще з однією дівчиною, з якою нині дружимо - ходимо всюди разом.

Людмила назвала вас амбасадоркою “ДоброТУТу”…

Я просто дуже їх люблю і намагаюся активно підтримувати. Розумієте, фонду не потрібно від нас нічого, лише щоб ми підтримували їх у соцмережах. Це важливо для того, щоби більше людей дізнавалися про його діяльність і могли долучитися. Я стараюся робити все, що можу. Ставлю вподобайки, коментую, розповідаю. Піарщики - це ті, у кого велика аудиторія… У мене вона невелика, але я роблю, що можу.

Що вас ще тішить найбільше?

Мені подобається приходити на заходи фонду, отримувати всю ту любов! Куди не покличуть, ми прийдемо. Я ж усвідомила, що не можна відкладати щось на потім. Треба жити тут і зараз. Тож, якщо малювання - прийду, звісно! Театр - прийду. Будь-яка акція - я буду. Насправді мене дуже тішить, що нас усіх так підтримують.

Я казала, що ми думали поїхати жити в Київ. Бо було відчуття, що у Дніпрі не складається. У нас були негаразди з власниками квартир та інші проблеми. Але тепер, коли такі думки виникають, у мене одразу питання: “А як же ми без “ДоброТУТу” і “ДоброТУТ” без нас?”.

Мені насправді щастить на душевних людей. Спілкуюся з багатьма так, ніби все життя знаємо одне одного!

 

Чи плануєте повертатися в Бахмут, якщо з’явиться така можливість? Будете відбудовуватися?

Допоки не почали сильно бомбити, ми сподівалися, що не поїдемо з Бахмута, але зараз там нічого немає для нормального життя. Ні електрики, ні води - що тут казати, нема міста! По суті, його потрібно знести під нуль і збудувати заново. А на це підуть десятиріччя. Звісно, хотілося б вірити, що все можливо, але ж у нас маленькі діти і ми маємо бути реалістами. Коли дивилися, як звільнили Херсон, як там люди вибігали з підвалів із прапорами й радісно зустрічали бійців. Хейтери кажуть, що у Бахмуті так не зустрічатимуть. Але на даний момент, там майже нікого не залишилось. Але я більше ніж упевнена, щойно місто відіб’ють, черга на Бахмут буде більша, ніж будь-куди. Приїдуть усі!

З прапорами?

З прапорами!

Відчувається, що вам не дуже вдалося все відпустити.

Знаєте, ніби й не хочеш дивитися, а все одно шукаєш місцеві чати й переглядаєш їх. Прагнеш побачити те, чого вже немає. На початку зовсім було важко. Таке відчуття… Розумієте, всі ці руїни ми бачили лише на відео та фото. Мозок наче не усвідомлює до кінця, що все це насправді, що це не якесь кіно.

Яка ваша найбільша мрія?

Хотілося б сказати, що повернутися додому, але це неможливо. Хочу, щоб нам просто дали спокій, щоб діти безпечно ходили до школи, щоб ми спокійно гуляли й зустрічалися з друзями. Хочеться перемоги й миру. Нормального спокійного життя.