Машина для розмінування під назвою DIGGER D-250, яка найближчим часом поїде на мінні поля, має дивовижну історію. Вона створена завдяки пристрасному бажанню лише однієї людини, яка понад усе в світі прагне очищати землі від мін. Це Фредерік Гуерне - інженер, який почав роботу проєктом, не маючи ні грошей, ні команди, а лиш ідею та невгамовне прагнення її втілити. 

Його пристрасть запалила інших, і вони – команда молодих людей, серед яких були навіть підлітки 14-ти років, 4 роки працювали над безоплатно. З самого початку це був суто волонтерський проєкт.

Перша машина - DIGGER D-1 – побудована у маленькому гаражі і поїхала працювати у Косово. 

Потім було ще три покоління машин, які встигли попрацювати у 16 країнах, очищаючи їх від війни, бо міни – це війна, яка залишається на землі, навіть коли припиняються воєнні дії, і несе смерть та спустошення.

Історія Фредеріка - це історія про те, як одна людина може робити неймовірні речі, що здатні змінити світ. І ми щасливі, що  DestiNations.ua має змогу розповісти її вам. 

Наша історія трохи дивна, - каже Фредерік на початку розмови. - DIGGER Foundation була заснована в гаражі, як у всіх тих історіях успіху з США. А продовжується у місці, яке колись було армійським арсеналом. Тут раніше зберігали боєприпаси та зброю, а тепер ми будуємо машину для очищення мінних полів.

Так, це символічно. Я читала, що у 1996 році ви були запрошені у проєкт, а коли він завершився, то вирішили продовжувати самостійно. Розкажіть, з чого все почалося.

 Я долучився до проєкту, що стосувався розмінування, ще у політехнічному університеті Лозанни. Проте через два роки він закінчився, бо це був дворічний поєкт. Але я вирішив продовжувати. У мене були контакти з розмінувальниками, і вони зверталися до мене з різними проханнями. І перше прохання стосувалося саме цієї машини. Тоді я був молодим інженером, працював простим розробником на заводі, проте до мене прийшов знайомий розмінувальник і сказав: "Я знаю, що ви інженер. У нас з командою є певні проблеми в Сараєво: при розмінуванні полів, ми видаляємо багато рослинності, бо вона заважає шукати міни. А у траві та в кущах є проводи-пастки. Ці маленькі дроти, що майже невидимі, з'єднані з мінами. Якщо зачепити їх, то міна вибухає, а це дуже-дуже небезпечно. Тож чи могли б ви, як інженер, створити якусь машину для косіння трави, якою можна було би керувати здалеку? Таку, що коли міна вибухне, то ніхто не постраждає. Ця машина має бути добре захищеною, щоб витримувати невеликий вибух, і косити  рослинність та зрізати навіть дерева.

Я інженер з електроніки, тож одразу сказав: "Так, нема проблем". 

У мене не було команди і не було грошей. Лише багато ідей. Я розповідав про них усім навколо і, в результаті, до мене звернулося чимало людей, які приходили допомагати безкоштовно. Це був суто волонтерський проєкт. Всі ці люди були дуже молодими: від 14 до 30 років. Інженери, люди з сільського господарства, просто молодь.  Це було просто неймовірно. Ми почали шукали приміщення, де можна було би будувати машину, і знайшли гараж. Потім знайшли систему для зварювання і  швидко почали роботу. Затим до нас завітали представники ЗМІ та розповіли на своїх шпальтах щось на кшталт: "Тут crazy-команда, яка будує машину для розмінування з людьми від 14 до 30 років". І тоді ми отримали першу пожертву. 

Люди давали нам по 30 франків і говорили: “Те, що ви робите - crazy”.

Як тільки ми отримали перші кошти, одразу купили маленький двигун. Робота продовжилась. 

Щоправда, я планував, що буде шість місяців роботи з загальним бюджетом в 17 000 франків. Насправді, ми працювали чотири роки і витратили 250 000, а при цьому нікому не платили зарплату.

Чотири роки працювати безкоштовно?! Чому? Ви мали таку внутрішню амбіцію? Місію?

 Так-так. Я працював протягом п'яти років по 15 годин на день і навіть вночі та на вихідні, майже не бачив своїх дітей та дружину. Я погіршив своє здоров'я, потрапив до лікарні… Це було трохи безглуздо. Але вся команда працювала так, оскільки ми хотіли зробити щось вартісне. Знаєте, у нас було багато аграріїв у команді. Вони  не приймали того, що десь у світі поля не використовуються через міни. Вони казали: "Ні, ні, ні, ми не можемо прийняти це" і працювали з нами як волонтери. Ми усі просто хотіли щось зробити.

Але проблема з мінами в Швейцарії не існує

 Так, у нас  немає мін в Швейцарії.

Де саме ваша перша машина почала працювати?

 Перша місія була в Косово. Як памятаєте, перші  розмінувальники звернулися до мене саме щодо Сараєво. Але ми трохи затягнули з часом і  проєкт там завершився. Проте не закінчилась проблема з мінами. Тож машина поїхала у Косово.  Це та сама машина для різання рослинності. Вона маленька, вагою 4 тонни. Ми називаємо її  "Арахіс". Це наш  DIGGER D-1. 

Першою роботою нашої машини було поле біля неймовірного Олімпійського стадіону в Сараєво. І вона його повністю очистила. 

До речі, зараз наші дві машини працюють в Боснії. Мій колега зараз саме там, він налаштовує DIGGER D-3, яка була  створени ще 14 років тому, але все ще працює у полі. 

А потім той самий знайомий розмінувальник повернувся і сказав: "Добре, ваша машина для різання рослинності дуже хороша, але тепер у нас є мінне поле в  Південному Судані і зараз нам потрібна машина, щоб копати землю і підривати міни, оскільки це набагато ефективніше. Ви можете переробити машину?" Я сказав: "Немає проблем". Ми не заробили багато грошей на першій машині, але виграли дві премії. Отож люди звертали на нас увагу все більше і все більше підтримували. Тому після п'яти років праці, я зміг врешті найняти одну людину - інженера (це був не я, а інший інженер), залишити наш маленький гараж та  переїхали у колишній військовий арсенал. Потім найняли другу людину, і в кінці-кінців, у нас сформувалася “величезна” команда з п'ятьох осіб. І тоді ми  побудували другу машину. 

Що було основною мотивацією для продовження роботи? Чи були періоди, коли ви відчували стрес і депресію, коли хотілося зупинитися і покинути це?

 Так, це було дуже важко. Я серйозно захворів, вигорів. Але мене мотивувало дещо важливе. Коли я їхав у ці країни, зустрічав людей, бачив, що відбувається, то казав собі: "Ми можемо щось зробити ".  Розумієте, коли я маю змогу зробити щось ефективне, я не можу цього не робити. Це моя віра, моє обличчя, моя місія – все разом. Я не можу просто “працювати на годинникаря”, я помру, якщо це робитиму. Навіть коли я працював в промисловості, то ніколи не міг отримати хорошу зарплату. Це мене анітрохи не цікавило. Я зовсім не бізнесмен. Ви знаєте, коли мене вперше приймали на завод як інженера, то хлопець запитав: "Добре, скільки ви хочете?". Коли я озвучив суму, він відповів: "Ні, цього вам не вистачить". Я тоді сказав: "Ок, тоді 4000 буде достатньо". "Ні, загалом, вам знадобиться більше", – відповів той.  Я дуже погано веду справи, знаєте. 

А якою була друга машина і де вона працювала?

 Другу машину ми побудували для Південного Судану. Вона набагато більша за першу – важить сім тонн, та й двигун у неї в два рази потужніший. І вона може копати землю. Спочатку ця машина працювала на півдні Судану, а потім - на півночі. Тоді вони  були ще однією країною. Під час війни кордони були заміновані, а до того багато людей переселилися в Ефіопію як біженці. І усі ці люди не могли повернутися навіть після закінчення війни. За допомогою нашої машини частину території очистили, і ми бачили, як тисячі людей повертаються додому. Розумієте, ця машина змінила життя тисяч людей. І для мене це було дуже важливо. Коли ми знищили  першу реальну міну на полі, я тоді сказав, що ми, мабуть, врятували життя однієї людини. Це був найкрасивіший подарунок, який я коли-небудь отримував у житті. Він відновив нашу мотивацію. Проте для цього нам знадобилося сім років. 

На сьогодні у  нас працює 12 людей повний робочий день. У нас все ще дуже мала компанія. Зараз ми співпрацюємо з Україною і мусили наймати людей, тому що нам потрібно більше машин. 

Скільки часу йде на одну машину?

 Ми витрачаємо один рік на одну машину. І це дуже важко усвідомлювати, бо натепер близько 60 країн у світі засмічені  мінами. Проте кошти, які надаються для підтримки цих країн, дуже малі. Нам часто говорять: ми не можемо купити машину, хоч і підтримуємо цю країну, у нас немає грошей. Але ж коли машина працює, то вона очищає квадратний метр в десять разів дешевше, ніж якщо робити це вручну. Проте  спочатку потрібно інвестувати, а бажання інвестувати не є характерною рисою гуманітарних організацій. Гуманітарна діяльність - це робити маленьку справу та багато реклами. Так жорстоко сказати, але зачасту це правда. Інвестування у важливу машину не входить у їх роботу. 

DIGGER Foundation – некомерційна організація. І як некомерційна організація ми маємо доступ до деяких донорів, фондів і федеральних кантонів та розробляємо проєкти. Ми не розмінувальники, а просто  співпрацюємо з людьми, які займаються розмінуванням на місцях, і ці люди працюють вручну, як це робиться в Україні зараз, що жахливо. І щоб дати їм машину, ми маємо разом розробити проєкт, в якому будуть визначені, хто це робитиме, які населені пункти будуть розміновані, який це матиме результат. Тобто, унас не просто машина, а проєкт. А коли в ньому працює 12 осіб, які і будують машину, і розробляють проєкт, все це дуже довго, бо це велика робота. Тому ми можемо зробити тільки одну машину на рік.

А скільки коштує одна машина?

 Приблизно 700 000 CHF. 

А яка площа може бути оброблена машиною, наприклад, за один рік?

Машина може обробити футбольне поле за 3-8 годин. Ручний розміновувач зробить це за 1-3 роки.

Це дійсно дуже швидко.

І безпечно, але її треба використовувати належним чином, тому ми навчаємо людей не лише керувати машиною, але й розповідаємо як і де її можна використовувати, а також про обмеження, що вона має. 

У нас уже є чотири покоління машин. DIGGER D-4 – найпотужніша. Ми називаємо її DIGGER D-250. Це машина потужністю 250 кінських сил. Вона важить 12 тонн і може впоратись навіть з протитанковими мінами – знищити тротилову міну до 8 кг. Вона, звісно, не призначена для всіх протитанкових мін, але якщо на вашому полі є така, то наша машина впорається з нею. Її акредитував єдиний у світі кваліфікований випробувальний центр, який проводить акредитацію машин для гуманітарного розмінування на відповідність нормам і стандартам. Це дуже професійна  машина.

Де працюватиме ця DIGGER D-4, що перед нами?

 Вона вирушає до Анголи, а ми продовжуємо працювати над рештою. Цю машину фінансує кантон Берн та деякі приватні донори, саме для гуманітарної компанії з розмінування в Анголі. 

А що плануєте для України?  

 Ми готуємо дві машини для України. Наразі одна практично готова (поки готувався матеріал, перша машина уже була відправлена в Україну (ред)). І ми працюємо над другою та чекаємо на контракт від донора.

А хто донор? 

 Швейцарський уряд.

Розкажіть ще трохи про DIGGER D-4. 

  У неї двигун трактора, 250 кінських сил, гідравлічна трансмісія. Двигун ми не будуємо, а купуємо. Також купуємо гусениці. Але все інше робимо самостійно. У нас також є власна електронна та програмна комп'ютерна система. 

Вона керується здалеку?

 Завжди! Наша філософія полягає в тому, щоб тримати людей подалі від небезпеки. 

Зауважу лишень, що наша машина не дуже екологічна, бо спалює близько 40-45 літрів палива за годину. Вона, звісно, має хорошу систему фільтрації, але все ж не є надто екологічною. Проте міни також є видом забруднення.

Які перспективи для розвитку ви зараз бачите? 

 У зв'язку з потребами України ми навіть пішли на ризик та найняли трохи більше людей. Але у мене є мрія –  створити компанію, лінію виробництва неподалік від Києва. Це головний проект, над яким я працюю наразі.

Більше ніж рік тому, майже з початку війни, я контактував зі швейцарським посолом в Києві, і він вже тоді чітко розумів ситуацію. Сказав, що бачив мінні поля раніше, на Донбасі, та зазначив, що потреби в розмінуванні великі. Оскільки в Україні є багато технічних можливостей, кваліфіковані фахівці та неймовірні ноу-хау, цей проєкт-мрія може бути реалізованим. Разом з послом ми одразу почали шукати компанію, яка відповідала би нашому способу мислення та цінностям. Знаєте, я не хочу працювати з компанією, яка виготовляє зброю, наприклад. А ще мені потрібна невелика компанія, яка вже займається гуманітарними справами. І посол знайшов таку компанію, це Quadro Vehicle. Quadro International створюють маленькі транспортні засоби, які можуть плавати на воді. ООН використовує їх для доставки продовольства у важкодоступні місця. Ми уже підписали спільну угоду і зараз працюємо над створенням цього партнерства. Моя мрія – мати саме українських працівників, які будуть займатися виробництвом наших машин за ліцензією в Україні. І зараз я намагаюся отримати підтримку від швейцарського уряду для його реалізації. Але це досить складно. Знаєте, швейцарська адміністрація, як би це сказати... обачна, дуже, дуже обачна...  брати на себе ризики у такому проєкті - це складний процес.

Вас це пригнічує?

 Це дуже важко, коли бачиш усі ці публікації та  розмови у медіа, але розумієш, що реально ми робимо мало.   

Але я дуже сподіваюся щось зробити у вашій країні. Якомога швидше. Ви знаєте, ваша міністр економіки зробила офіційне звернення, що потрібно 100 таких машин, і зазначила, що точно потрібно виробництво в Україні. Для нас це просто неймовірно. Ваш прем'єр-міністр теж знає про нас. Тож ми точно мусимо створити виробництво разом з людьми з вашої країни. 

Так. У нас багато інженерів.

 Працювати разом – це щось, про що я по справжньому мрію. Якось ваш прем'єр-міністр сказав: "Наша економіка страждає. Війна дійсно впливає на неї. Будь ласка, підтримайте нашу економіку також, гуманітарна підтримка важлива, але підтримайте нашу економіку, оскільки війна - це дуже велика проблема". І саме з цієї причини ми розпочали цю програму, оскільки ми можемо робити дві речі одночасно – підтримувати економіку та очищати території від мін.   

Це дуже амбітна і важлива мета, будемо вірити, що вона втілиться. Дякуємо вам за всі зусилля.