Війна в Україні спонукає до переосмислення багатьох речей, що мають спонукати до глобальних трансформацій. Оксана Тараненко – відома в Україні та за її межами мисткиня написала колонку для нашого видання, аби осмислити і пошукати відповіді питання, чому у світі домінує звичка ігнорувати зло. Її непрості роздуми та незручні запитання, як ми сподіваємося, допоможуть усім нам переосмислити свої погляди на світ, мистецький, в том числі.
Війну важко прийняти. Важко вставати вранці і лягати ввечері, розуміючи, що половина твоїх друзів в окопах чи госпіталях. Важко відчувати свою безпорадність перед глобальністю жахів війни. Але найгірше те, що війна не закінчується, а усвідомлювати, що зло сильніше за добро, просто позамежово важко. Це перевертає все твоє уявлення про світ та його цінності. Тому що війна у твоїй країні – це твої проблеми.
Нова якість, яку я спостерігаю навколо себе, – це звичка ігнорувати зло. Я ніколи не думала, що навколо так багато людей, що її мають. Я намагаюся дослідити цей феномен, наскільки вистачає спостережливості та аналітичних здібностей. Як у режисера, у мене є професійна навичка – за кожним жестом та вчинком шукати глибинне значення та мотив.
Перше питання – яке значення та мотив має повсюдне використання російського репертуару у класичній музиці та опері? Зараз, коли вже всім зрозуміло, що росія завжди використовувала своє мистецтво як елемент пропаганди та наразі користується ним у гібридній війні. Спочатку російська, потім радянська імперія, а згодом, і їхня пряма спадкоємиця – російська федерація – вміло та успішно просували свої шовіністичні наративи, свою ілюзію переваги та свої бюджети через музику та літературу. Так, значення Чайковського не можна переоцінити, а Рахманінов нікого не вбивав, але дивімося на речі ширше. Росія вбиває прямо зараз, бомбардує наші мирні міста прямо зараз, чому ж оперно-балетна індустрія ігнорує цей контекст і продовжує підтримувати росію, пропагуючи її мистецтво? Адже таким чином нівелюються злочини країни-терориста і вона продовжує виглядати позитивно.
В Україні зараз ми живемо лише з одним критерієм – чи допомагає Україні перемогти те, що я роблю чи говорю? Всі наші думки та зусилля спрямовані лише на перемогу. Звичайно, я не можу вимагати від моїх європейських чи американських колег жити з думкою про українську перемогу, але невже вони не можуть бодай перестати підтримувати нашого ворога? Хоча б доти, поки ми не переможемо, і злочинці не розплатяться за свої злочини?
Я даю багато інтерв'ю європейським медіа. Якось британський редактор запитала мене, чи ставлять в Україні тепер традиційних «Лускунчиків» на Новий рік. Я відповіла, що ні й навряд чи поставлять у найближчі сто років. На що вона знову запитала: «І ви не сумуєте за цією музикою?». У мене перехопило подих. «А ви сумували б за своїм ґвалтівником після зґвалтування? - відповіла я. - І взагалі, ви вважаєте етичним таке запитувати?». Зрозуміло, що інтерв'ю не відбулося.
Ще є суто німецька практика, що розпочалася після 2014 року, - створювати культурні проєкти, в які запрошувати російських та українських музикантів. І дивуватись, чому українці завжди відмовляються. Щось я не пригадаю, щоб після Другої світової війни євреї та нацисти виступали разом. Навпаки, всіх артистів, хто навіть побічно співпрацював з нацистами, ніколи більше не пускали у пристойні місця та на пристойні сцени. Про це докладно пише у своїй книзі «5000 ночей в опері» Рудольф Бінг, знаменитий директор Метрополітен-опера 1949-1973 років.
У березні 2023 року на конференції у Вісбадені худкер місцевої опери кричав мені в обличчя: «Кого вбила Нетребко? Чому я маю не запрошувати її брати участь у фестивалі? Мистецтво - вище за політику! Її прізвище продає квитки за 24 години!». Вище чи нижче мистецтво за політику, я не знаю, але саме Нетребко, а не хтось інший, не полінувалася підтримати сепаратистів у Донецьку, лицемірно вручивши їм чек на мільйон рублів, нібито на підтримку Донецького оперного театру. І це після того, як до театрального складу потрапила російська бомба, зруйнувавши всі декорації, а директор помер від розриву серця. Нетребко не обрала нейтральність, вона обрала агресора. А Вісбаденський фестиваль цілком свідомо обрав не нейтральну співачку. Як тепер говорити про цінності та мотиви? Яких висновків має дійти мій режисерський розум? Що Вісбаден цінує злочинців? Що підтримка агресора толерується у світі опери? Мені, людині, у якої лише у січні 2023 року на фронті загинуло 10 друзів, серед яких артисти балету, співаки та диригент, важко помістити це в себе.
Ще приклад. Молодий український бас Василь Сліпак, який працював у Франції на таких сценах як Paris Opera і Opéra Bastille. За свою гру Сліпак отримав кілька нагород, включаючи Best Male Performance за арію Тореадора, проте він обрав бути воїном та віддати борг країні, залишив кар'єру і повернувся в Україну, щоб захищати Батьківщину. У 2016 році він загинув від кулі снайпера на Донбасі. Хоча міг вибрати нейтральність, нібито властиву мистецтву.
Жодна українська опера ніколи не виконувалася та не виконується в жодному театрі світу. Не тому, що українські опери погані чи їх немає, просто така звичка не сформована. Директори театрів не хочуть ризикувати, ставлячи невідомі загалу твори. Водночас на оперних конференціях мої європейські колеги серйозно стурбовані консервативністю та закритістю жанру та шукають шляхи оновлення та освіження репертуару, проводячи спеціальні панелі та дискусії. Це очевидна суперечність теж не вміщується в моїй голові. Таку закритість можна було б зрозуміти, якби музика українських композиторів належала до іншої традиції, як китайська чи японська, ґрунтувалася б на інших гармонійних законах і була б надто екзотичною для європейського вуха. Але більшість українських композиторів 18-19 століть навчалися в Європі, і людям, які люблять Монюшка, Сметану та Яначека, точно були б зрозумілі смисли та форми, написані українцями. Не кажучи вже про сучасних композиторів, які виховувалися у загальносвітовому інформаційному просторі. Я написала понад сто листів інтендантам різних театрів зі зразками музики та іншою інформацією, сподіваючись на чари культурної дипломатії та просячи підтримки. Поки що ніхто не відповів, але я писатиму ще.
Що точно міститься у моїй голові, живе у моїх цінностях та мотиваціях – це те, що музика найкраще може розповісти про те, хто ми такі – українці. Музика, живопис, література – будь-який вид мистецтва. Світу, в якому про «великий» балет, матрьошки та толстоєвського всі знають давно, а про те, що Carol of the Bells – українська пісня, дізналися завдяки війні, мабуть, дійсно важко вибрати бік українців. Про українців відомо мало, їх нема з чим асоціювати. Ми не встигли розповісти світові про себе – нас просто весь час убивали наші сусіди. Українські мистецькі здобутки заслуговують на серію публікацій чи фільмів, і я дуже сподіваюся, що медійникам вистачить сил і часу їх створити. Чому вони невідомі досі – відповідь проста. Вони або були присвоєні імперією, або заборонені, або їх автори були вбиті, а разом з ними та їхня спадщина. А за останні тридцять років незалежності ми тільки-но почали підіймати голову після колоніального гніту і намагатися заявити про себе. І знову потрапили під відвертий геноцид.
Мені здається, що сучасному світу, що живе демократичними цінностями, неважко побачити різницю між російськими та українськими цінностями. Росіяни вбивали та вбивають, а українці не бояться і не здаються. І не здадуться. Мені здається, що хоча б за це ми заслуговуємо трохи більше уваги та цікавості.
У вересні 2022 року ми в Одеському оперному театрі випустили масштабну прем'єру – понад 100 людей на сцені, складні декорації, багато костюмів. Нам заважали постійні повітряні тривоги, розбомблені майстерні та відсутність фінансів, але ми це зробили, бо вважали це своїм внеском у перемогу. У листопаді свою прем'єру також випустили колеги у Львівському театрі. За створення нової української опери та роботу у таких складних умовах Одеська та Львівська опери здобули найвищу нагороду – International Opera Awards. Звичайно, нам було приємно, що наші зусилля були високо оцінені, і що в нашій особі європейська оперна індустрія підтримує всіх українських артистів. Але вже цього року премію отримала постановка російської опери російського режисера і я, як переможець минулого року, змушена була її вручити. Я не знаю, яка мотивація рухала високим журі та який меседж мають отримати українці тепер. За моїми відчуттями, цей вчинок знецінює всі наші втрати та боротьбу, всі наші зусилля вижити в нерівних умовах. І це переконує нас у тому, що ми самотні перед величезним ворогом.
Звісно, українці вдячні за дах та хліб, які їм надали багато європейських країн, проте російська агресія – це не стихійне лихо, як цунамі чи землетрус. Стихійне лихо минає, а війна триває, і якщо її не закінчити найближчим часом, то українських біженців, тобто людей, яким потрібно буде ще більше даху над головою і хліба, стане набагато більше. І ця ноша знову ляже на плечі європейців.
Я вірю в культурні санкції та вважаю їх не менш ефективними, ніж економічні. Чим більше зв'язків зберігається з росією, тим сильнішою вона стає, тим безкарніше почувається і тим більше вона виготовляє снарядів, а відтак, гине більше українців. Можливо, відмовившись від квитка на спектакль з умовною Нетребко, ви врятуєте когось із моїх друзів музикантів, які зараз в окопах. Хоча ви можете вибрати нейтральність і тоді нас помре більше.
Повертаючись до цінностей – адже ми воюємо за можливість бути незалежними, за можливість бути собою, за збереження ідентичності. За можливість жити у своїх будинках, на своїй землі. Ми вважаємо, що демократичній спільноті ці цінності так само близькі, як і нам. Але поки що російські опери звучать у найкращих театрах світах, російські льотчики підіймати у небо винищувачі з бомбами на борту, російські робітники у три зміни виготовляють снаряди, а російські наглядачі б'ють вкрадених українських дітей у російських дитячих будинках.
