Як розпочалася твоя благодійна діяльність?
Все розпочалося з простої активності у соцмережах. Спочатку це було розповсюдження інформації про те, що комусь потрібна допомога. Зібрати, скажімо, дитині кошти на лікування чи операцію, допомогти у зборі на потреби волонтерської організації.
Я досить активно долучалася до інформування аудиторії про різноманітні потреби і вже тоді почала задумуватися, що варто виходити на більш серйозний рівень і відкрити благодійний фонд.
Аж ось розпочалася війна, і тоді я зрозуміла, що більше вже нема куди відкладати свою давню мрію. Потрібно було допомагати великій кількості людей, а для цього потрібен благодійний фонд.
Мій чоловік одразу мене підтримав і допоміг з відкриттям фонду у Швейцарії. Бо я, насправді, така людина, якій спочатку треба все ретельно прорахувати і в деталях продумати, як все правильно організувати. А чоловік, навпаки, робить все дуже рішуче і активно. У цьому сенсі ми ми гарно доповнюємо одне одного.
Я хвилювалася, що на відкриття фонду піде багато часу та сил, враховуючи, що ми не місцеві, не знаємо усіх законів та правил Швейцарії. Але завдяки нашій активності та наполегливості все вийшло швидше та легше, ніж я думала.
Звісно, зважаючи на обставини - на страшну війну, від якої наразі потерпає Україна, основним напрямком роботи нашого фонду стала допомога сім’ям українських біженців, які знаходяться у Швейцарії.
Допомога сім’ям біженців - це широке коло задач, на чому ти зосереджуєшся найбільше?
На дітях. Я дуже люблю дітей. Обожнюю з ними спілкуватися і мені завжди вдається налагодити з ними зв'язок. Може тому, що я сама себе інколи відчуваю дитиною, особливо, коли контактую з малими. Тоді я автоматично перемикаюсь на їхню мову, на їхню, так би мовити, “хвилю”. Мені дуже це подобається, я від цього кайфую. А крім того, я щиро вважаю, що у дітей є багато чому повчитися. І я радо це роблю.
З чого саме почав роботу твій фонд?
Ми відкрили у Швейцарії пункт збору гуманітарної допомоги, яку потім передавали в Україну. Це був проєкт Ukraine SOS у співпраці з Фондом “Ти не один” телеканалу “1+1”. Я дуже довіряю тим людям, які започаткували проєкт, особисто бачила, як це все у них організовано. Тому не сумнівалась, що допомога потрапить за адресою - до тих, кому це дійсно потрібно.
Потім, коли до нас у фонд приходило чимало сімей з України, що приїхали у Швейцарію через війну, я постійно з ними спілкувалася і поволі дізнавалася і про інші потреби та проблеми співвітчизників. Тож почали виникати ідеї, як ще можна допомагати.
Ти вирішила, що потрібно зайнятися освітніми центрами. Як ти до цього прийшла?
Якось я поїхала у один із місцевих гуртожитків, де мешкають українські біженці, і організувала там фокус-групу. В ній взяли участь люди різних сфер діяльності, віку, були представники з різних регіонів України. Тоді ми провели активний вечір у спілкуванні, де кожен розповідав про себе, про ситуацію, в якій опинився, про проблеми з інтеграцією, оформленням документів та багато іншого. Я вивчила усю цю інформацію і врешті визначилась, що буду займатися створенням освітніх дитячих центрів, де українські діти зможуть спілкуватися, навчатися, розвивати свої таланти і отримувати підтримку.
Чому саме цей вид діяльності для тебе найважливіший?
Я зустрічаю стільки чудових талановитих українських дітей! Їх справді багато. Ці таланти необхідно системно розвивати та реалізувати. І саме освітні центри зможуть стати місцем, де це стане можливим. Крім того, діти матимуть змогу презентувати свої таланти і досягнення на різних заходах у Швейцарії й інших країнах Європи, а відтак, презентувати й Україну.
Мешкаючи у Швейцарії певний час, я зрозуміла, що швейцарці дуже мало знають про нас. На мою думку, через такі освітні центри і наших талановитих дітей, усі європейці можуть познайомитися з нашою культурою, ментальністю, традиціями. Дізнатися, наскільки ми талановита, творча, крута, відкрита і позитивна нація.
Крім того, наша ініціатива допоможе самим українцям не забувати українську мову та культуру, підтримати в собі національний дух. Через реалізацію проєкту освітніх центрів ми хочемо допомогти співвітчизникам зберегти своє коріння, власну ідентичність. Нам усім дуже важливо пам’ятати, хто ми і звідки, бути вдячними своїм батькам і країні, де народилися і виросли, завжди підтримувати глибинний зв'язок з рідною землею.
Наскільки я знаю, завдяки твоєму фонду у Швейцарію потрапили українські книги?
Так, для підтримки української мови, культури ми започаткували програму Ivalive books, в рамках якої почали завозити українські книги до Швейцарії та розповсюджувати їх по місцевих бібліотеках. І як тільки ми зайшли в одну бібліотеку, як одразу нам почали телефонувати з інших регіонів з проханням надати цікаву, розвиваючу та корисну українську літературу, в першу чергу, дитячу. Позаяк там теж вже було багато українських дітей, які потребували рідної літератури. Так ми розпочали співпрацювати і з ними. Наразі, у нашому проєкті задіяно уже шість бібліотек і шкіл.
Окрім того, ми проводимо різні дитячі заходи з книгами. Наприклад, на Миколая, підготували концерт, ігри та конкурси, орендували красиві декорації, пошили в Україні костюми. А Святий Миколай вручив кожній дитині пакунок, в якому були не тільки солодощі, а й книга, підібрана з урахуванням віку.
Знову ж таки, це був концерт, на якому виступали українські діти-біженці, які змогли себе там проявити. Це дуже цінно.
А я знову отримала можливість побачити, які наші діти талановиті. Почути, які у них чудові голоси… Цей напрямок точно потрібно розвивати і показувати світу.
У тебе є плани, як ще розвивати дитячий напрямок?
Коли ми тільки приїхали до Швейцарії, то зрозуміли, що тут є проблема з дошкільною освітою. Зокрема, великий дефіцит дошкільних закладів. Батьки починають шукати дитячий садочок ще до народження дитини.
Я мрію, насправді, показати швейцарським батькам, яким крутим і якісним може бути підхід до розвитку дитини дошкільного віку. Наскільки класно можна прищеплювати малюкам культуру, традиції, етикет, як гарно і всебічно можна розвивати їх таланти. Я хочу поділитися українським досвідом та пробувати організувати щось подібне тут.
В Україні розвитку дитини відводиться дуже багато часу і, зазвичай, дитина займається чимось цікавим щодня. У Швейцарії у садочках немає якихось спеціальних підходів, унікальних концептів у розвитку дітей. Мені здається, наш досвід був би цікавим і цінним для швейцарських батьків.
Чи підтримує фонд мам?
У нас є програми психологічної допомоги для мам. Ми організовуємо різні зустрічі, заходи, тренінги для українських жінок, яким зараз дуже важко. Так як вони змушені були кинути усе в Україні, втратили роботу і можливість реалізуватися, приїхали без чоловіків, а відтак, несуть повну особисту відповідальність за сім'ю. Ці жінки щодня шукають відповіді на питання, як з жити далі, як знайти своє місце, забезпечити дітей і себе усім необхідним. Це дуже велике навантаження і високий рівень стресу. Ми намагаємося допомогти їм відійти від стресу та поволі інтегруватися до нового середовища.
Тобто діяльність фонду все більше розростається?
Звичайно, ми хочемо і будемо допомагати і дітям, і дорослим. Але для того, щоб фонд міг розвиватися, щоб наші освітні центри відкривалися, щоб впроваджувалися у життя різні програми, потрібні інвестиції. Дивлячись вперед, звичайно хотілося б, щоб це був, з одного боку бізнес, а з іншого - благодійність.
Післявоєнні мрії та плани
Взагалі я мрію про те, щоб наша Фундація вийшла на міжнародний рівень, хочу розвивати дитячі проекти та програми по всьому світу. І, в першу чергу, в Україні. Планую розширювати і свою гуманітарну місію. Для мене важливо, щоб ми глобалізувалися і мали змогу допомагати не лише українцям, а й представникам інших націй, які цього потребують. Бо у світі є багато проблем, треба намагатися допомагати усім.
У тебе велике бажання допомагати. Як воно сформувалося?
Поклик допомагати, підтримувати, співчувати іншим людям у мене з дитинства. Це сформовано батьками, які прищепили мені правильні сімейні та людські цінності.
Я виросла у Вінницькій області, в селі Рахни-Лісові. Колись це було велике село, де проживало до дванадцяти тисяч населення. Ми мали дві великі школи та декілька промислових заводів, елеватор. Зараз людей стало менше.
Сім'я у нас була звичайна, незаможня. Мама спочатку працювала на елеваторі, а батько був простим фермером та музикантом на пів ставки.
Мама завжди казала, що неважливо, ким ви станете в житті та чого досягнете, головне - залишатися людиною зі щирим серцем. І завжди, коли є можливість, потрібно допомагати тим, хто цього потребує.
Ми з сестрами росли при церкві, я все своє дитинство співала в церковному хорі. І, напевно, духовне життя теж вплинуло на формування мого світогляду. Для мене благодійність - не порожні слова. Крім того, у мене перед очима був приклад мами. Довгий час вона працювала у сільраді секретарем і займалася соціальною допомогою. Я з самого дитинства спостерігала, як вона опікується бабусями, допомагає бідним сім'ям з дітьми. І, звичайно, у мене в голові відклалося, що так правильно, так потрібно робити усім. До того ж, я стаю неймовірно щасливою, коли люди, яким допомогла, усміхаються, радіють, стають трішки щасливішими. Це класно, коли робиш щось добре і важливе для людей та всесвіту.
