Цього разу ми поговорили з Юлією Дугановою, персональною fashion та image-стилісткою, амбасадоркою кінетичного іміджу та невербальних комунікацій, кураторкою Асоціації стилістів України. У фокусі уваги нашої розмови - особистий досвід втечі від війни, пошук прихистку, шлях інтеграції у нові спільноти та зусилля щодо відновлення професійної діяльності, яка, що доводить досвід Юлії, здатна допомогти іншим українкам за кордоном, заново знайти себе, а відтак, зайняти своє місце у новому середовищі.
Як давно ви у Швейцарії?
У Женеві я з жовтня минулого року. І в перший же день, я нарешті вперше за сім місяців шляху спіймала себе на думці, точніше, на відчутті: “Все! Я нарешті приїхала, я на своєму місці”. Саме ці слова прозвучали на внутрішньому рівні. До цього я змінила багато місць проживання й декілька країн, і жодне місце так не відгукнулося в мені. З часом я лише утвердилася у цьому відчутті.
Як проходить у вас процес інтеграції?
Можу сказати, що я майже перестала відчуваю себе чужою тут. Незважаючи на те, що я не володію французькою мовою та не маю багато контактів серед місцевих, але на сьогодні я тут майже як вдома. Є вже багато звичних та улюблених для мене місць, спільнот, знайомих, друзів із України та представників з інших дружніх країн.
Французьку я чудово сприймаю на слух, але розмовляти і читати поки не можу.
Як впоратись із супротивом до вивчення мови? Чи взагалі, як її вчити?
Скажу суто моє особисте: впродовж всього свого шляху важливо слухати себе, слухати серцем, душею те, що відкривається тобі на кожному кроці.
Мені часто говорили, що для інтеграції потрібно починати вчити мову одразу. Але я жодного разу не пожалкувала, що не пішла у навчання з перших днів. Я вирішила зосередитись на англійській, позаяк вона мені сьогодні більш потрібна для роботи. Також я розумію, що якби зробила, як мені радили, то мабуть, так і не пройшла би цей шлях повноцінно для себе. А зараз бачу, що все склалося, як має бути. До того ж, коли ми приїхали, то не було обов'язкової умови вчити мову. Тому я відкладала це “на завтра, на післязавтра”. Але вже зараз така вимога є. А відтак, вже “не відвертітися”, як то кажуть. Проте виходить, що я мала змогу взяти паузу, а зараз мій час настав.
Звісно, обставини впливають на нас. Але буває, що одні і ті ж люди, в однакових обставинах, наприклад, приходячи в одну і ту саму організацію, ставлячи однакові питання, можуть отримувати різні відповіді. Так було зі мною і моєю подругою. Тож навіть за чітких правил, як це є у Швейцарії, і будь де у світі, слухати себе і робити власний вибір важливо залишати за собою. Завжди кажу людям, що звертаються за порадами: слухайте себе і йдіть лише за собою та своїм шляхом.
Ви поїхали з України на самому початку війни?
Ми пробули вдома тиждень з початку війни. Моя мама з Гостомеля, на який у перший же день війни полетіло все, що могло полетіти. Завдяки зусиллям мого колишнього чоловіка, за що я йому дуже вдячна, ми змогли швидко вивезти її практично за мить до того, як закрили місто. А потім ми жили під Києвом. Це не було безпечно і дуже гучно, бо через дорогу від нас розміщена військова частина, навколо якої постійно щось відбувалося. Ми постійно бігали разом з маленькою донькою до підвалу. Для нервової системи це дуже складно. До того ж, я кілька днів до того перенесла операцію. І тоді ми вирішили, що треба їхати на захід України. Першого березня ми - три покоління жінок: бабуся, мама, донька - виїхали до Львова. Там пробули два тижні і тоді приняли рішення їхати далі. У день, коли ми виїжджали зі Львова і туди прилетіли ракети. Це був для мене знак, що наше рішення правильне. Далі була Польща, потім Майорка, де нас зустріли дальні родичі чоловіка. Але я з перших кроків на острові відчула, що не зможу там жити. Там гарно відпочивати, бачити цю всю красу, але жити і працювати для мене не є можливим.
Тому почала шукати варіанти. І врешті відкрилася Італія: знайомі знайомих шукали сім'ю, якій могли б допомогти та прийняти до себе на проживання. Хазяїн сім'ї родом із Харкова і всією душею вболіває за Україну. Дуже добра та порядна людина. Ми заочно познайомилися та виїхали до них. Там ми пройшли певний тернистий шлях, бо неможливо передати словами як це складно - полишити все і “йти у прийми” до зовсім сторонніх людей, дуже складно і приймаючій стороні. Але маю сказати, що, де б ми не були, що б не траплялося, нам всюди зустрічалися добрі люди, які допомагали. Найчастіше це зовсім чужі люди. Я дуже вдячна кожній з них, кожну пам'ятаю та ціную. Ви чудові!
Згодом ми оселилися трішки південніше в Італії, у прихистку для українців на березі моря, де було багато українок з дітьми. Там ми пробули майже 5 місяців. Моя донька, якій най той момент виповнилося 3,5 роки, досить складно і болісно переносила усі ці наші зміни. Вона тільки починала звикати до місця, як ми їхали далі… В Італії у неї був великий протест до іншомовних дітей! Дуже складно було психологічно, а мені важко було це бачити, а я не мати можливості щось змінити.
Але оскільки ми опинилися в українському середовищі, ще й на березі моря, яке гарно відволікає від усього, то вона поволі заспокоїлась та звикла до відмінностей. І коли вже приїхали у Швейцарію, то дитина дуже спокійно все сприймала. Зараз ходить у франкомовну підготовчу школу, де вона - єдина українка, французької поки не знає, проте все чудово сприймає, ніби однією мовою спілкується. Швидко адаптувалась.
Тож і донька, по суті, підтвердила, що Швейцарія вам підходить.
Дійсно, мабуть саме так. Ви знаєте, в ці останні дні я дуже ностальгую за Україною, нестерпно хочу додому. Але насправді страшно жити і боятися, що у будь-який момент може прилетіти, бігати з донькою у сховок, ризикувати життям… Тому поки не їдемо.
Ви доєдналися у Швейцарії до українських спільнот? Є своє коло спілкування?
Є. І саме це дуже допомогло. Тут взагалі дуже сильне середовище українців, наприклад, потужна волонтерська організація Ukraїner Reborn. Вони дуже підтримують на різних рівнях. Знаходять для різноманітних курсів гарних викладачів, психологів, створюють різні заходи підтримки українців. Є і хореографія, і тілесні практики, і розвиваючі тренінги, і різні активності для дорослих і дітей. Зараз вони організували дитячий табір на літо.
Я взимку була одним з викладачів у їхньому центрі, викладала курс зі стилістики та кінетики. І саме завдяки йому утвердилась в думці, що моя діяльність - дуже важлива для жінок сьогодні. Саме зараз вона на часі! Дуже потрібно, щоб жінка відчула себе знову жінкою.
Бо дуже багато хто замикається в собі, через ці випробування. Застрягає у сьогоденних проблемах, у стані жертви. Цей стан… коли ти біженка, ніби майже попрошайка, ніби якась дефектна, він дуже легко включається. Бо завжди треба щось десь шукати, когось просити допомогти, ніяковіти, коли не розумієш всього, що зовсім інакше влаштовано… Певною мірою, це корисна практика для жінок, які не дуже то звикли щось просити. В тому числі і для мене у якихось ситуаціях. Варто спробувати розкрити корисну сторону цієї навички, але не можна в цьому стані затримуватися.
Якщо говорити про коло спілкування, то у мене вже з’явилися друзі. Це, переважно, українці, які вже давно у Швейцарії. Це така частина спільноти, яка дуже допомагає в інтеграції, бо вони більше знають про те, як все тут влаштовано. До них можна звернутися за порадами і допомогою..
А щодо інтеграції загалом, най-найголовніша моя порада: треба знайомитися, і ще раз знайомитися. Це дуже важливо. Прямо брати і витягувати себе “за шкірку”, як той Мюнхгаузен. Хтось з відомих ораторів сказав, що коли ви чогось хочете досягти, “висовуйтесь”.
Навіть коли той самий стан, коли нікуди не хочеться йти, все одно, треба це робити, бо ми не знаємо, до чого це може призвести.
В мене дуже багато ситуацій, коли мене запрошували, а я не хотіла кудись іти, щось відвідувати, але жодного разу не шкодувала, що таки пішла. Там були, справді, гарні і цікаві люди, корисні знайомства, подальші співпраці.
Тут дуже багато профільних івентів, професійних або просто за інтересами, спортивних або просто задля спілкування та знайомств. Цікаво, що їх майже не афішують, практично немає оголошень, а тим паче, реклами. Спочатку я, взагалі, думала, що у Женеві нічого майже не відбувається, сумувала за київським двіжом. А коли з'явилися знайомі, то дізналася, як саме тут все влаштовано. Часто тут працюють рекомендації, особисті запрошення, із вуст в уста, так скажемо. А відтак, чим більше знайомств, тим більше можливостей.
Відвідування таких івентів - надзвичайно важливий крок до інтеграції.
Як ви впоралися з цим вакуумом, коли все закінчилося у професійному плані?
Зараз думаю, що мені допомогла моя здатність швидко адаптуватися до змін. Я за своє життя переїжджала не раз, тому я знаю, як це. Для людини, яка цього ніколи не робила, все значно складніше. Особливо, якщо вона сильно прив'язана до дому, до речей, до звичного середовища. Тоді утворюється величезний вакуум. Такі люди швидше повертаються в Україну, навіть у ті місця, де зараз найнебезпечніше.
Але я думаю, що все ж таки, наш дім — це, по перше, ми самі. Це я зрозуміла з перших днів перебування за кордоном. Можна скільки завгодно прив'язуватися до стін, але вони не будуть рідними, якщо ми не в ладу з собою, якщо у нас немає відчуття дому в собі.
Також мені допомогло те, що я намагалася сприймати усі обставини не як складнощі, а як новий досвід. Коли робиш те, що можеш в конкретних обставинах. Скажімо, не кажеш: “Я стиліст, я таке от робити не буду”, а хапаєшся за будь-яку можливість, бо вже не знаєш напевно, що чекає завтра. В Італії я встигла навіть попрацювати помічницею шеф-кухаря. Цікавий був досвід, та більше не хочу.
Але важливо не застрягти у цих тимчасових станах та статусах, не втрачати себе остаточно, а далі розвиватись і шукати.
Дуже важливо - жити у відповідності з часом, але завжди тримати руку на пульсі - хто я, куди мені, чого я хочу!?
У Швейцарії потроху все складається?
Тут середовище одразу відгукнулося. Мене почали рекомендувати один одному. Практично одразу запросили головним стилістом на фешн-показ українських дизайнерів у Цюріху. Це моє стихія, моя робота. Було чудово! Звісно, все на волонтерських засадах, але ми всі працювали від душі - настільки, мабуть зголодніли за професійною реалізацією. А потім у мене був курс зі стилістики в Женеві, з’явились перші клієнти. Це наші українки та російськомовні дівчата з Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Білорусі, Молдови... Переважно, люди, які тут уже давно живуть.
Також виходжу на онлайн-простір. В Україні у мене не було потреби давати рекламу, чи вести професійну сторінку Інстаграм, бо мене “передавали з рук в руки”. А зараз розумію, що треба виходити, так би мовити, у Світ. Це теж напрямок для мого розвитку.
Ну і звісно, я дуже хочу працювати з місцевими, спілкуватися з ними. Але поки що є мовний бар’єр. Тож вчу мову.
Розкажіть про напрямки своєї роботи? Почнемо з нового - з кінетики
Це давнє моє захоплення. Мене з дитинства цікавили рухи людей, їх жести. Я цікавилася темою невербальних комунікацій ще з юності, але ніколи не уявляла, що існує професійна школа у цьому напрямку. Минулого року я почала освоювати кінетику, а в цьому році закінчила школу та отримала диплом, літала задля того у Дубай. Цей напрям дуже для мене важливий, бо я зрозуміла, що кінетика у багатьох випадках допоможе швидше, ніж стилістика. Вона часто йде попереду. Звичайно, буває так, що треба спочатку одягнутися. Але мова тіла буде видавати наш внутрішній стан, навіть якщо ми дуже гарно одягнені. Звички - ті, які були з нами завжди і ті, що сформувалися у багатьох за ці півтора року, будуть проявлятися і зчитуватися. Коли, скажімо, ми впали в жертву, то тіло буде це відображати. Хочемо того, чи не хочемо, воно розкаже. І відтак, оточення це буде зчитувати. І тоді всі процеси йдуть важко, а всі зміни відбуваються складніше і повільніше.
Уявімо, що людина йде влаштовуватися на роботу у стані жертви. І навіть якщо вона посміхається, отой основний внутрішній стан, все одно, видно. Бо якщо перебуваєш у цьому тривалий час, він “закріплюється” в тілі. І роботодавець, зчитавши його, радше, вирішить надати перевагу більш вільній, легшій, розкритій людині, яка на цей світ дивиться іншими очима.
Або, наприклад, жінки можуть транслювати у стосунках чи у пошуку стосунків позицію: “Я недостойна цього” і це буде відштовхувати. Чи, навпаки, притягувати абюзера - того, хто буде підсвічувати ці проблеми.
Власне, цим і займається кінетика - підсвітити проблему, побачити її, усвідомити і запустити зміни в тілі, а значить і у житті. І я бачу, як дівчата, що пройшли мій курс по стилістиці і кінетиці, змінюються. Вони залишили багато відгуків, які є у загальному доступі. Це все дуже тішить і свідчить, що така робота важлива і потрібна. Власне, я перший амбасадор кінетики і в Україні, і в Швейцарії. Тож є великий простір для розвитку.
Що вразило вас під час цих курсів найбільше?
Декілька жінок, а на моєму курсі тоді було 14-15 учасниць, говорили, що у них немає дзеркала вдома, що вони не хочуть його мати. Уявляєте, наскільки дівчата не сприймали себе, який це був стан? А під кінець занять кожна з них сказала: “Все! Мені потрібно дзеркало. Де краще шукати?”. Це для мене надзвичайно важливий результат. Вони почали знову собі подобатися! Вони побачили себе знову красивими та достойними!
Загалом, тоді у нас було 3 заняття зі стилістики, одне з кінетики. Тобто можна отримати досить швидкий результат.
Повторюсь, жінці дуже важливо будьщо відчувати себе жінкою, де б вона не була і що б із нею не відбувалося. Бути “смачною” , і у першу чергу для самої себе!
А що змінюється у Швейцарії, на вашу думку, через велику кількість українців?
Це вже давно відомий факт, що вся Європа, дивлячись на нас, на наших дітей, потрохи приходить до висновків, що українці дуже розвинені. У більшості своїй прагнуть чогось досягати, навчатись, розвиватись, працювати.
До речі, змінюється і ще один стереотип. У багатьох швейцарських чоловіків є стале упередження, що усі слов'янські жінки приїздять за кордон, аби швидше одружитись за місцевих та сісти на шию чоловікові.
А зараз жінки приїжджають з дітьми, серед них багато сімейних, які хочуть повернутися до чоловіків. У них інші пріоритети. Вони активні в тому, щоб чомусь навчитися, знайти своє місце, заробити на прожиття, дати майбутнє дітям, а не жити на соціальну допомогу. Вони не намагаються швидко звабити когось для цього. Це про достойність, про самоцінність і рівень. Звісно, є різні жінки, але переважно, саме такі. І це змінює погляди європейців.
А діти - то особлива категорія. Я чула особисто, що місцеві вчителі дуже хвалять наших дітей, бо вони швидко навчаються, засвоюють матеріал, більш наполегливі і мотивовані. Спочатку викладачі були налаштовані, що пройде, як мінімум, рік, поки українські учні освояться, а вони неочікувано швидко це роблять і стають на один рівень з місцевими. Це все викликає гордість за націю.
Тобто місія українок з дітьми зараз така, щоб змінити уявлення про Україну, виходить
Місія чи ні, але це просто само собою відбувається, і суспільство це бачить.
Загалом, мабуть, це сприятиме й інтеграції України у світову спільноту
Так. Місцеві активно починають цікавитись, що за країна така - Україна. Раніше багато хто навіть не знав, де вона знаходиться. А тепер європейці знають, що у нас живуть розумні і достойні люди. Дивуються, що, виявляється, Київ - велике, красиве, розвинуте місто. І вже планують відвідати його після перемоги. А найсміливіші навіть зараз їздять в Україну. Скоріш за все, нас очікує справжній туристичний бум. Маю таку надію.
Чи плануєте повертатися? Чи ще побачите, як буде далі?
Мабуть, ще побачимо… Звісно, мені хочеться дуже. Я, звісно, не зможу викреслити Україну із мого життя. Це моя земля! Я буду повертатися, але дивитимусь на обставини. Переживаю, що конфлікт між тим, хто виїхав і залишався, може стати причиною, наприклад, булінгу для дитини. Я не хотіла б чергових стресів для неї. Подивимось.
Як людина, яка зараз у Києві, скажу, що в соцмережах це виглядає дещо бурхливо, в реальному житті ніби все не так. Принаймні, у моєму оточенні.
Сподіваюсь, що українці будуть добрішими один до одного. І все налагодиться. Але загалом, дуже хотілося би для українців того, чого багато у швейцарців - прагнення підтримувати, більше доброзичливості, розуміння та єдності. Кожен з нас проходить свій непростий шлях, де б не був. І повага до вибору та шляхів один одного - дуже важлива опція наразі і потім. Так хочеться це одного разу побачити та відчути у своїй країні!
