Павло - з сім’ї українських емігрантів, яка змушена була втікати з СРСР, позаяк його батько був вояком Української повстанської армії. Народився він в Польщі, де на той час оселилася його родина.  Потім сім'я емігрувала до  США. Проте уже в 16-річному віці Павло вирішує повернутися у Європу, та їде до Швейцарії, щоб вступити у консерваторію.  

Він закінчує консерваторію у  Люцерні, стає професором музики у  коледжі, починає активно виступати з симфонічними та камерними оркестрами Лондона, Парижа, Штуттґарта, Вашингтона, Нью-Йорка. А при цьому не припиняє вчитися: Цюрихський університет, Вища музична академія, Женевська консерваторія, Університет графства Суррею у Великій Британії… 
Павло Длябога стає знаним музикантом та  проживає цікаве і насичене життя у Швейцарії. 

Ця чудова країна прийняла йогоі стала другою батьківщиною, проте він ні на хвилину не забував про те, що він українець і робив усе, щоб зберігати та  підтримувати свою національну ідентичність, бути амбасадором українства у Швейцарії.

Закономірно, що за першої ж можливості, ще 1989 роців,  він  відвідав Україну  і  відразу заходився налагоджувати українсько-швейцарський культурний обмін: створив камерний оркестр у Львові, гастролював в різних містах України, організовував гастролі українців  у Швейцарії, влаштовував майстер-класи для  молодих талановитих музикантів тощо.  

Особистий досвід Павла Длябоги - приклад вражаюче діяльного та  натхненного українства. Ми щасливі, що пан Длябога поділився ним з нами.

Втеча сім’ї з СРСР

Мій батько був членом УПА і у 1946 році мусив тікати з України. Тоді він з фальшивими документами дістався до Польщі. Мама з моїми братом та сестрою повинні були виїхати пізніше та їх впіймали. Враховуючи, що батько був з УПА, їх чекало, як мінімум, виселення до Сибіру. Так майже і сталося, адже мама з дітьми вже сиділа у вагоні для відправлення, та якимось дивом їх вдалося викупити у охоронців… за пляшку самогону. Це було на україно-польському кордоні. Мама зразу ж виїхала до Польщі на пошуки тата і вони змогли таки возз’єднатися. Нам пощастило з тим, що брат моєї мами був на той час Верховним суддею Польської армії. Він допоміг залагодити усі питання з документами для батьків.

Павло Длябога на Українському форумі у Швейцарському парламенті, Берн.

Життя інкогніто 

Я народився вже у Польщі, у місті Леґніца, де зупинилася наша родина. Перші 10 років мого життя пройшли саме там. Батько отримав роботу, у нас був чудовий будинок, мама мала змогу поратися по-господарству. Але ми жили  інкогніто. Вдома розмовляли виключно польською мовою. Батьки могли розмовляти між собою українською лише вночі, але не з нами. Було небезпечно проявляти себе як українці. То за документами ми проходили як чехи. Коли я під час уроку слухав вчительку у польській школі, що бандерівці - вороги, що вони стріляли у поляків та все таке інше, то я, маленький бандерівець, почував себе чорношкірим білим. Ось так і жили. До слова, у Леґніці мій батько створив перший хор на польському радіо. 

Викрадення батька агентами КДБ 

Пам’ятаю, мені було років 6, коли одного дня батько не повернувся додому. Мама зразу ж відчула, що трапилося лихо.  Так і виявилося – батька затримали агенти КДБ, яких у Польщі було дуже багато, через його участь у УПА. Його допитували декілька днів. Він ніколи не розповідав, що саме з ним там відбувалося, сказав лиш одне, що йому пригрозили розправою над сім’єю, якщо він все не розповість. Але ж знав він дуже мало, адже був простим воїном. Коли через декілька днів  батько повернувся, то це вже була  інша людина. Він мав такий стан, що не міг самостійно перейти на інший бік вулиці. У КДБ його психічно зламали.  

Про українську ДНК

Тут можемо говорити про такий собі український феномен свідомості. Коли ми  переїхали до США, то  не було жодної думки, що ми американізуємося. Я відчував себе українцем, який живе в Америці. І я думаю, для нас не треба було нічого особливо акцентувати. Це у нас був автоматизм, наше ДНК  – ми українці. Ми почали жити в Штатах як українська сім'я. Перший рік я ходив до американської школи, а потім, три роки, до американо-української школи, де і розпочав вивчати українську мову.  Я прокидався в українському ліжку, а вечорами засинав в українському ліжку. Розумієте, ми розмовляли українською мовою вдома, а з американцями  англійською. Я думаю, що еміграція всюди, по цілім світі,  функціонувала так, як і наша українська. І тут ніколи не було суперечок. Так що свідомість була в наших генах. Я гадаю, усвідомлення своєї власної культури - основа нації. Ми маємо історію, музику, мистецтво та поезію.

Редакторка  DestiNations Наталія Концур та Павло Длябога.

Про українців у Швейцарії 

Перебуваючи у США, я страшенно тужив за Європою. Тому почав писати листи до швейцарських консерваторій, щоб вступити  на навчання. Мені відповіли з Люцерну, де після вступного іспиту мене прийняли до музичного закладу. Але я завжди пам’ятав, хто я та звідки. Батько мені висилав культурно-політичний місячник “Сучасність”, я його читав, щоби не забути українську мову. Бо коли я приїхав до Швейцарії, то мусив вчити німецьку, французьку. 

Що стосується  Товариства українців у Швейцарії, то я вступив до його лав коли мені було 17 років. Для мене це було мов ковток повітря та можливість підтримувати свою українську ідентичність. На кінець Другої світової війни у Швейцарії була лише невелика меншина українців. Ця країна  була дуже обережною, щоб не псувати свої стосунки з Совєтським Союзом. Та ми збиралися не лише для того, щоб поїсти вареників або голубців. Це була маленька щопта людей, яка  вирішила заснувати своє Товариство, адже надія на Вільну та Незалежну Україну завжди була жива. Ми, як могли, пропагували українську думку, культуру та історію. Ми виступали такими собі амбасадорами українськості у Швейцарії. В той час робити це було дуже важко. Ми тоді не мали великих можливостей, щоби себе показати. Все це була така собі психотерапія для нас усіх, більш емоційна справа. Аж після набуття Незалежності ми починали рухатись набагато активніше.

Сімейні цінності

Мама була супер співачка. Батько теж співав у  греко-католицькій церкві. Так що у нас спів був родинною справою. Мій брат також співав та вивчився на хормейстера. Його дружина теж співає фантастично. Як ми збиралися за столом, то могли співати годинами. Це була частина нашого життя. 

Павло Длябога у приміщенні Швейцарського парламенту.

Опера Майбороди та ФБР

Отже, 1988 рік - хрещення Руси-України, і я виступав з концертною версією Майбороди “Ярослав Мудрий” у найбільшій концертній залі Вашингтону за присутності 6 тисяч глядачів. Також ми виступали в Торонто і Філадельфії.

Це вже був час, коли тривала Перестройка,  тому трохи почали співпрацювати з українцями з України. Про це неможливо було й подумати ще якихось п'ять років перед тим. У той час моєму брату вдалося через одну українську співачку, яка приїхала з України, дістати шматочки  партитури опери Майбороди “Ярослав Мудрий”. Мій  брат жив у Філадельфії, там завжди була дипломатична місія, тож люди з тієї  місії і передали  партитуру. А вже через два-три дні пролунав дзвінок у домі брата. Він відкриває двері, а на порозі два гарно одягнені чоловіки і англійською мовою питають: 

• Чи ви є цей пан Михайло Длябога? 
• Так, це я, - відповів брат. 
•  Ми з ФБР (Федеральне бюро розслідувань) - презентували себе гості. - Ви мали зустріч з якимись дипломатами на сходах музею в Філадельфії, і вони вам щось передавали. Чи ми можемо знати, що це було?

Брат показав цю папку - партитуру опери українського композитора.

 Ця історія показує, як це все починалось. Як важко було навіть у елементарних речах контактувати з Україною. 

Довгоочікувана зустріч з Україною

Вперше я відвідав Україну в 1989 році. Приємно було, що я отримав  візу через Київ, а не через Москву. 

Я поїхав разом з дружиною. І вона до мене каже: “Слухай, за нами ходять”. “Я кажу, хто ходить?”  А за нами вешталися молоді кадебісти, а щоб не дуже відрізнятися від туристів вони були у  модних тоді “Найк” і “Адідас”. Така була історія.

Я був одним з перших музикантів західного світу, який взагалі приїхав в Україну. Основна мета нашого візиту -  пропагувати культурний обмін між Швейцарією та Україною. У 1998 році я організував і очолив камерний оркестр Camerata Leonis  у Львові, з яким гастролював Західною Європою.

Я також був присутнім на першому Всесвітньому конгресі українців у Києві. Це було в Палаці “Україна”. Тодішній президент  Леонід Кравчук мав промову. І пізніше була перерва, всі вийшли у двір. Підійшли кореспонденти і запитали про промову Кравчука. Я відповів українською (для  них було дивно), що мене дивує те, що він ані одним словом не згадав про культуру України. І це пішло по всій Україні. А коли наступного дня  я пішов до спілки композиторів України, то всі композитори, які підходили  до мене, казали тільки одне: “Пане Павло, як ви вправно все сказали”.

Взагалі ж я був страшенно активний в Україні. Відвідав з концертами Запоріжжя, Дніпро та Київ. Під кінець подорожі ще й у Львові спеціально відпрацювали. Ви знаєте, згадуючи той час, я думаю, що був для українців ніби прибульцем з Марсу. Людям було дивно, що я швейцарець, але завжди перед концертом давав маленьку промову українською мовою. На той час це було досить дивним для мешканців України. 

“Я космополіт, розмовляю п'ятьма мовами, але залишаюся українцем завжди і всюди. Тут немає навіть питань. І це не ідеологія чи пропаганда, не якийсь супер патріотизм. Це нормальне почуття свідомої людини, яка пам'ятає, хто вона є та звідкіля походять її предки”, - насамкінець підкреслив пан Павло.

 Фото: Enis Yücel