Незважаючи на війну, ваш проєкт в Україні продовжується. А при цьому ви піклуєтеся про велику кількість українців у Швейцарії. Розкажіть про себе, а також, що собою представляють ваші проєкти. Почнемо з тих, що стосуються вашої професійної діяльності.
Я - інженер-механік, спеціалізуюсь на енергетичних технологіях. З 1991 року працював над великою кількістю проєктів у різних країнах Східної Європи. За управління ними відповідав SECO (Державний секретаріат з економічних питань Швейцарії), а я був енергетичним консультантом SECO. Впродовж останніх 12 років я брав участь у втіленні проєктів нашого уряду у двох українських містах - Вінниці та Житомирі. Ми впроваджували там Європейський енергетичний сертифікат, систему управління енергетикою на основі швейцарських норм. Проєкт у Вінниці завершився кілька років тому, тоді як у Житомирі все ще триває і має завершитись до кінця цього року. Крім того, ми організовували навчання українських фахівців з різних енергетичних питань та мали інвестиційну складову, яка передбачала реконструкцію і відновлення систем теплопостачання районів міст. Зокрема, ми встановлюємо нові системи, будуємо котельні, які працюють на природному газі, деревині і відновлюваних джерелах енергії, та нові розподільчі трубопроводи і підстанції. Крім того, в Житомирі ми відновили п'ять дитячих садочків.
Незважаючи на війну, ви все ще продовжуєте працювати в Україні?
Так, це дивовижно, але проєкт у Житомирі все ще триває. Більшість робітників зараз на місці, хоча деякі команди скоротилися, бо їхні працівники в армії. Але ми все ще можемо працювати над проєктом.
Що ви можете розповісти про свій досвід в Україні, з урахуванням репутації країни щодо корупції? Чи було це викликом, і чи зіткнулися ви з перешкодами, які довелося долати?
Ми розуміємо виклики, пов'язані з приватним бізнесом в Україні, але у нашому випадку проєкт на 80% фінансується урядом Швейцарії та на 20% - міською радою Житомира. Тобто, ми не приватний бізнес. Крім того, ми привезли матеріали та обладнання з-за кордону, співпрацювали з міжнародними постачальниками (головним постачальником для Житомира була італійська компанія). Тобто гроші не йшли безпосередньо в Україну і ми не стикалися з проявом корупції. Місцеві ж інвестиції не були зоною нашої відповідальності, тож підтвердити чи заперечити неправомірні дії щодо них ми не можемо.
Загалом, я можу сказати, що співпраця з міським урядом та місцевими підприємствами була досить доброю. Ми не стикалися з серйозними проблемами. Нас ніколи не просили зробити щось неправильне. Можливо, було розуміння, що будь-яка неправомірна поведінка може призвести до втрати проєкту, але, на щастя, це не було проблемою.
Загальний обсяг інвестицій у Вінниці, так само, як і в Житомирі, становить близько 20 мільйонів швейцарських франків.
Як змінився Ваш проєкт з початком війни? Як це вплинуло на вас, зокрема, у питаннях біженців?
Війна значно вплинула на проєкт, зокрема, є обмеження щодо переміщення та доставки. На щастя, ми змогли привезти основні компоненти до Житомира ще до початку війни. Наразі, наші італійські постачальники неохоче їдуть до України через питання безпеки, а відтак, ми вирішуємо важливі задачі за допомогою відеоконференцій.
Ще одним з головних впливів війни на проєкт є нестача електроенергії, що перешкоджає роботі заводу. Але незважаючи на ці виклики, ми вирішили їх подолати.
Окрім того, місцева влада не може продовжувати фінансування через обмеження, пов'язані з воєнним станом. Це теж безпосередній вплив війни. І тут Швейцарія показала велику гнучкість, надаючи додаткове фінансування, щоб оплатити роботу місцевих виконавців. Це призвело до затримок, але ми впевнені, що, все одно, зможемо завершити проєкт до кінця року.
Щодо біженців, то коли розпочалася війна, ми запропонували нашим українським партнерам і друзям приїхати до Швейцарії. І нещодавно минув рік з дня прибуття першого автобуса з українцями, більшість з яких були жінки та діти. Тоді я зустрів їх на українсько-польському кордоні та домовився, щоб вони могли зупинитися у швейцарських сім'ях. Під час тієї поїздки ми отримали листа від мера Житомира, який звернувся до швейцарського посольства з проханням надати допомогу сім'ям, діти яких хворіють на рак та потребують медичної допомоги. Я звернувся до дитячої лікарні у Цюриху та громади Кюснахта, щоб домовитись про допомогу. Вони миттєво погодилися.
Пізніше я зустрів ще 2 автобуси з України, в яких прибуло 80 матерів з дітьми. Вони зараз перебувають в Зонненгофі - старому пансіонаті для літніх людей, який уже не використовувався. Загалом ми розмістили понад 100 осіб, включаючи групу біженців з Луцька, серед членів родини яких є люди з інвалідністю. І хоча близько 70 осіб вже повернулися додому, близько 65 новоприбулих зберігають нашу чисельність на рівні 110.
Хто фінансує цей проєкт? Громада чи уряд?
Громада Кюснахт надає фінансування для Зонненгоф, біженці отримують соціальну допомогу від держави, частина якої використовується на покриття витрат на проживання. Хоча ми отримуємо і добровільну допомогу, проєкт, в основному, фінансується з державного бюджету.
Ви брали участь в соціальних проєктах раніше?
Насправді, ні. Моїм головним соціальним проєктом завжди була моя родина, у мене четверо дітей. Однак, з 20 до 50 років я був офіцером Швейцарської армії, де навчився працювати з різними типами людей та звик бути відповідальним за велику кількість осіб. Цей досвід допоміг мені в роботі над проєктом Зонненгоф. Та й коли ми отримали листа від мера Житомира з проханням прийняти дітей, я відразу сказав “так”, не знаючи точно, що це буде означати.
Я вважаю, що у таких ситуаціях кожен повинен зробити свій внесок. Наразі це те, що ми можемо зробити, тому ми це робимо.
Як змінилося ваше життя з того часу? Це дуже емоційна історія.
Моє життя змінилося повністю. Мені 70 років і я мав би вже бути на пенсії, але проєкт у Житомирі все ще триває, я все ще працюю. І мені це дуже подобається. Це робота, яка дає задоволення, і я відчуваю, що те, що ми робимо, має сенс і позитивний вплив.
Нещодавно ми відсвяткували річницю проєкту Зонненгоф. Хоча, можливо, варто обережно використовувати слово «святкувати». Але це була сімейна подія з мешканцями Зонненгоф , мером Кюснахт, лікарем з дитячої лікарні та тими, хто був причетний до проєкту. Мер Житомира також приєднався до нас через відеозв'язок.
Я припускаю, що ви також залучили багатьох друзів та громаду до цього проєкту?
У Куснахті ми маємо громаду волонтерів, організовану муніципалітетом. Є працівник, відповідальний за волонтерську роботу загалом. У нього близько 120 контактів волонтерів, які готові допомогти. Коли мені потрібна допомога, я звертаюсь до нього або працівника громади. І ми отримуємо волонтерів, які нам допомагають. Без них все це не було б можливим.
Крім того, громада Кюснахт найняла трьох українських жінок. Анна - моя права рука та мати Зонненгоф. Вона відповідає за всі внутрішні питання та комунікацію, оскільки я все ще не можу говорити українською, а наші українці все ще не можуть вільно розмовляти німецькою або англійською.
Є ще Анастасія, або Настя, наша медична секретарка. Вона відповідає за організацію щоденних візитів до лікарів та лікарень, кількість яких може досягати п'яти-шести на день.
У нас також є водійка Валентина та її чоловік, які допомагають нам із транспортуванням. Їх усіх залучила та оплатила громада.
Це дуже зворушлива та сильна історія. Чи можете ви б ще розповісти про цей чудовий досвід комунікації. Я пишу дисертацію на тему комунікацій. І мене наразі дивує, як люди з різних культур, з різним мисленням, знаходять спільні цінності.
Я завжди кажу, що для інженера навички комунікації важливіші, ніж технічні навички. Мова є ключем. Мені потрібно вміти говорити на декількох мовах, і я вдячний, що можу говорити англійською, німецькою, італійською, французькою та трохи румунською.
Ще одна порада - спробуйте зрозуміти людину, з якою ви спілкуєтесь. Це не завжди легко, але важливо спробувати зрозуміти їх професійне і соціальне середовище, погляди. Завдяки понад 30-річному досвіду роботи в Східній Європі я дуже добре знайомий з культурою та соціальною ситуацією там. Однак для тих, хто там не був, наприклад, для моєї дружини, буває досить складно зрозуміти цих людей. Але для мене це все - частина мого досвіду, і я розумію, як все працює в Східній Європі, оскільки я був майже в кожній країні.
Чи могли б ви сказати одним реченням, що найбільш характерно східноєвропейському або українському менталітету?
Це досить складне питання. Насправді мені дуже подобається працювати у Східній Європі. Інтерес виник ще під час служби в армії, де нас навчали, що головний ворог може прийти зі сходу. Мені було цікаво дізнатися більше про їх культуру та спосіб життя. Тому в 1991 році, коли залізна завіса впала, я почав там працювати та встановлювати зв'язки. З тих часів я полюбив культуру, їжу та людей.
Проте однією з основних відмінностей, яку я все ще спостерігаю, і це реальна проблема, на мою думку, є віра східних європейців у ієрархії. Мої друзі з Східної Європи, зокрема і з України, все ще сильно дотримуються цієї ієрархічної системи. Вони мають схильність довіряти та слідувати тому, що йде з вищих рівнів, не сумніваючись у цьому.
Так, це частина нашого пострадянського...
Так, точно. І я все ще це дуже відчуваю. Це дуже велика різниця в порівнянні з нами. Ми набагато більш обережні щодо цього.
Я думаю, що це дуже хороший час для нас, щоб вивчити, як працюють громади тут, в Швейцарії. І дуже корисний досвід. Я думаю, що ми обов'язково використаємо його в Україні.
На що ще ви спрямовуєте свої зусилля зараз?
Окрім професійної діяльності, у мене є хобі - розведення коней. Близько двох років тому колега зі швейцарської посольства в Україні дізналася про мій інтерес. Вона запитала тоді, чи можу я розробити проєкт з психотерапії, за допомогою коней для дітей та ветеранів, які постраждали під час війни в Донецькій та Луганській областях.
Спочатку я був нерішучий, оскільки не мав жодних знань у психотерапії. Однак якось я випадково зустрів у Швейцарії людину, яка працює в цій галузі, зацікавився і вирішив спробувати.
Наразі я співпрацюю з ГО Карітас Спейс, яка активно працює майже в усьому світі, та професором з університету Базеля, який спеціалізується на психотерапії травмованих людей за допомогою тварин.
Ми хочемо втілити цей проєкт поблизу Житомира, на власній землі Карітас Спейс. Це буде навчальний центр терапії тваринами, зокрема конями. Карітас Спейс вже багато років використовують це місце для організації літніх таборів для дітей з бідних сімей або тих, хто потрапив у складні ситуації. Архітектори наразі працюють над планами центру, а наступним кроком буде оцінка вартості та забезпечення фінансування проєкту.
Проте я вже знайшов певні можливості для фінансування. Це соціальний проєкт, над яким я працюю, і я дуже сподіваюся, що ми зможемо його реалізувати. Наш центр буде забезпечувати три тижні стаціонарної терапії на рік близько 400 дітям і приблизно стільки ж дітей будуть приїздити з області, щоб пройти терапію і одразу повернутися додому.
Дуже вам дякую. Ваша життєва історія по-справжньому унікальна: досвід роботи, хобі та міжкультурне розуміння - все це є відмінним прикладом для багатьох людей.
Я вважаю, що не кожен може робити те, що роблю я, але всі повинні робити свій внесок, використовуючи свої власні знання та навички.
Дякую, Александре. Я вдячна за вашу підтримку та відкритість. Саме це є зараз найважливішим.
