Зустріч з Христиною Гаврилишин-Батрух напередодні Різдва не в офісі компанії, де вона проводить кілька днів на тиждень, не в конференції, де б вона зустрілась з партнерами, навіть не на мистецькому івенті в музеї, оперному театрі або художній галереї, де вона відчуває себе більш ніж органічно, є дивовижним: ми зустрілись з нею вдома. Саме там, де можна бути собою, де можна відчути смаки та аромати їжі, справжню українську щирість та гостинність, яка створена з дрібниць, саме які й оточують героїню нашої розмови сьогодні.
Сотні тисяч українців в різні історичні епохи намагалися врятувати країну як найцінніший музейний експонат. Тож, коли вони покидали домівки, вивозили із собою скарби: мову, культуру, досвід та інтелект. Серед них ті, хто творили основу українського національного руху — політики, інтелектуали, діячі культури.
Виїхавши за межі України вони рятували не лише своє життя, але й зберігали ідентичність. Працювали заради політичного і культурного розвитку. Серед таких постатей видатний українець — Богдан Гаврилишин. Він пройшов шлях від лісоруба в Канаді до найвідомішого радника і консультанта державного управління та міжнародного бізнесу в понад 70 країнах на всіх континентах. Встиг створити фундацію, яку нині очолює його донька — Христина Гаврилишин-Батрух. Родинні традиції з українським корінням виховали в Пані Христині неймовірно міцний талант репрезентувати рідну країну у кожному кроці. Від стилю ведення офіційних переговорів та вольового характеру, до гостинності та справжньої української жіночності.
Президентка Фонду родини Богдана Гаврилишина, старша радниця зі стратегічної сталості в Lundin Group (Женева), членкиня Наглядової Ради Josemaria Ressources, Lundin Foundation (Ванкувер) і консультативної ради голови Lundin Sustainability в IMD, а також Консультативної редакційної ради за публікацією IMD.
Пані, Христино, розпочну розмову зі своїх спогадів про нашу першу зустріч. Бо саме тоді я відчула від Вас той самий автентичний стиль, який несуть в собі українські жінки, де б вони не знаходились. І відтоді Ви для мене, по-перше, українська жінка, не громадський діяч. Справжня жінка! Я пам'ятаю той момент, коли в мить після того як Ви дізналися, що ми вже їдемо, почали готувати для нас неочікувано «мішленівський» ланч замість класичних бутербродів в дорогу — смажені квіточки з цукіні. Ваші слова: «Як ви вже їдете? Ви ж повинні поїсти!»…І щирість, і відкритість, і природна жіночність. Такі деталі й розкривають душу. Вдячна Вам, що знайшли час для цього інтерв’ю. І зазвичай, в дивовижний період зимових зустрічей хочеться запитати - як Ви відчуваєте диво?
Ми маємо сімейну традицію вже 45 років збиратися всією великою родиною святкувати Різдво 24 грудня. Виходить з два десятки людей. Я роблю три страви, наприклад борщ, голубці та щось ще. Мама робить з дітьми вареники, а сестра відповідальна за десерти. Так, ми всі збираємось разом та святкуємо, співаємо та колядуємо. А цього року з нами ще й тримісячна Инесса, моя онучка, тобто в нашій родині вже чотири покоління українських жінок. Доречі, я дізналась, що маю стати бабусею 24 лютого. І що почалась війна - я також дізналась в цей день. Я завжди говорю, що то був найгірший день в моєму житті і, водночас, найкращий день. Я відчула це так глибоко. До цього ж лікарі оголосили очікувану дату народження онуки, яка була днем народження мого батька — 18 жовтня. Я думала, проте як це все символічно і міцно, бо так багато залишилось сили від мого батька. І це відчуття — таке українське. Саме Тато нам передав відчуття бути українцями. Вдома ми завжди розмовляли українською і зберігаємо цю традицію й надалі.
Наскільки складно знайти в собі українське, коли не там був народжений?
Тато багато працював в Україні та і я спільно з ним, тому наші зв’язки з країною по справжньому глибокі. Мій батько писав в своїй біографії, що він залишився українцем, а зараз і я постійно кажу, що залишаюся українкою, хоч і не народилась там. Перший раз я поїхала в Україну коли мені було десять років, ще за радянських часів — всього на 24 години ми приїхали до Києва. А вже від 1999 року я дуже часто їздила туди та буду продовжувати їздити після перемоги.
І Ви знаєте, саме в тих українців, що залишаються зараз вдома, ми маємо вчитися. Люди показали себе такими міцними, такими стійкими, продовжують життя нібито війни й не має. Ми не забуваємо про них, робимо все що можемо, допомагаємо та мусимо бути такими як вони зараз.
Така емоція переносить мене років на сорок назад. Тоді я думала, що саме ми відповідальні за те, що Україна продовжить існувати. Тоді ми тут, в діаспорі, насправді мали враження, що під час радянських часів було дуже важко для українців і з мовою, і з розумінням хто ми такі є. Ми відчували на собі відповідальність за підтримку країни. Я б сказала, що історія повторюється, бо тепер знову - ми, минулі біженці з України, маємо підтримувати наших там, в країні. Але також й показати світові, що саме таке є Україна, хто такі українці. Зараз, мабуть, перший раз в історії, коли весь світ вже точно зрозумів хто ми є насправді, та українців сприймають так, як ніколи в житті. Це такий шанс, і це тому, що Україна і українці проявили свої найкращі здібності. I виходить, що завдяки цьому Україна інтегрується в звичайне європейське життя та побут, в соціальні та політичні процеси різних країн. І насправді ми, українці, нібито спеціально для цього нічого не робимо — ми просто віддано б’ємося за кожне життя, за свою землю, за майбутнє дітей. Очевидно - ця війна є жорстокою. Мій батько завжди казав “нема злого, щоб щось добре з нього не вийшло». Нам в «животі болить», але що ж доброго з того вийшло? А те, що, нарешті, світ дізнався про Україну, про тих людей. Ми всі знали, хто такі справжні українці, і тепер цілий світ бачить, і це є дуже важливо.
Пані, Христино, на Вашу думку, які ті риси українців що Ви закумулювали в своєму розумінні зі спілкування з батьком та власного досвіду? Ви відчуваєте себе українкою, що це для Вас? Це питання ставлю, бо маємо також на меті зробити нас, українців, більш «зрозумілими» для світу, донести до читачів наші справжні цінності.
Українці показали себе настільки відповідальними, що це навіть важко уявити. В таких ситуаціях, яких вони зараз є, кожен українець, кожна українка роблять все можливе, щоб полегшити ситуацію, щоб боронити країну, виховувати дітей, працювати. І ми горді, але не в сенсі коли звеличуєшся над іншими, як росіяни, наприклад. Вони «горді»…вони навіть імперіалістичні!
Наша ж гордість вона в скромному сенсі, це більше - гідність. Очевидно, ми емоційні. Я дуже емоційна людина, і мені було важко з цим жити. Я себе вважала маленькою індивідуалісткою, жінкою, яка думає, працює з розумом. Але я глибоко відчуваю речі, думаю що це є риса нашого народу. Ми чуємо по справжньому те, що відбувається не тільки з нашими людьми. Ми - емпатичні. Про сенс справедливості я б сказала також. Я маю це дуже глибоко в собі. Як один народ, ми разом переживали несправедливі речі в нашій історії. Я думаю, що ми носимо в собі заклик про те, що світ має бути cправедливим. Світ повинен усвідомлювати, що кожна особа є людиною, і вона є комусь братом, сестрою, чи мамою, чи дідом. Тобто коли я дізнаюсь, що хтось зі Судану чи з Індії, я відчуваю по перше людину, адже ніякої різниці між нами. І розумію те, що ми всі потребуємо одного й того ж самого: добре жити зі своїми коханими, близькими, з сусідами. Де б ти не був - в Африці, в Азії, в Південній Америці, в Європі, ми всі маємо схожі цінності.
Хочу повернутися в розмові до вашого батька, Богдана Дмитровича Гаврилишина. Я познайомилася з його особистістю вже пiсля знайомства з Вами, прослухала всі його відео, звернення. Він мені нагадав мого дідуся, якого я знала тільки за родинними історіями. Розум, простота та мудрість - це про Вашого батька. Як донька, що Ви вважаєте найважливішим з того, що він передав Вам?
По-перше, я думаю, що будь-який батько повинен передати любов. Я відчувала з дитинства, що він мене любить. Це дитина носить до кінця життя. По-друге, любов до країни. Мій батько був патріотом в глибокому сенсі. Тобто я звідти, ми звідти, і це — наша основа ідентичності. Це не було нам зрозуміло довгі роки, ми думали “про що ти нам говориш?». Памятаю, мені було десять років, і я кажу “слухай, тато, ти нам байки говориш, нібито помідори в Україні кращі ніж у цілому світі”. Я осягнула що означає для мене Україна, коли тільки поїхала туди в 1991 році. І якось я гостро відчула себе українкою і тоді збагнула, про що мова йшла. До речі, я ніколи не думала про свого батька як про біженця. Сприймала його долю як шлях в еміграції. Після другої світової війни батько був в таборі в Німеччині, і він втік емігрантом до Канади, але мав статус біженця, тому що виїхав з України. А сьогодні в такій самій ситуації тисячі українців-біженців по всьому світу, особливо в Європі. Я ж виховувалась в Швейцарії. І тільки я починаю думати про всі ці речі які батько пережив в житті — це взагалі неможливо було відчути в дитинстві. Я ніколи не думала про нього нібито він був залежний від чогось, бо він був гідним та вільним де б не опинився, або про того, кого переслідували, або чинили тиск. Богдан Дмитрович був просто людиною, неймовірно любив співати, грати на гітарі, і ми всі багато співали вдома. Він був дуже допитливим, йому було цікаво геть усе.
Це любов до життя?
Так. І напевно тому він в свої 90 років ще був таким молодим. Тому що його дух був таким. Немов маленька дитина він завжди дивувався. Батько міг зустрічати різних людей - дитину або когось із села, або Президента країни - він сприймав всіх з зацікавленням.
Богдан Дмитрович був визначною особистістю, то така неймовірна постать, глиба знань - він був професором економіки, вірно? Якщо такі професори створювали економічну систему Швейцарії, то зрозуміло чому тут все так добре працює, все продумано. І людина є головною цінністю, як і у Богдана Дмитровича також - людина має знаходитися в центрі системи і потім все вибудовується навколо.
Якщо чесно, він не вважав би себе економістом. Це його титул, і він так і кар'єру робив, але був набагато ширший і глибший за зовнішні ознаки. Він значно більше думав про геополітику, про відносини між країнами, про те як і що робить само суспільство. В своїй першій книжці “Roadmaps to the future” батько відзначив суттєві елементи в суспільстві — політичні та економічні системи, та вкрай важливі системи цінностей. Богдан Дмитрович аналізував ці елементи теоретично і потім в контексті різних країн. Це він досліджував протягом 1979-1980 років. І саме в ті часи мій батько передбачив розвал Радянського Союзу — то було дуже рано, ніхто про це не писав тоді. Він відчував, що був діссонанс між цими елементами. Цей факт ще більше його репрезентує. Я думаю, що було найважливішим з того що він написав — то була книжка для Римського клубу, про те на чому будується наше суспільство, і як його можна покращити. В тій книжці він також написав про Швейцарію. Він сказав, що це, до певної міри, найкраща система, яка є в світі. Ті три елементи тут працюють.
Чи ваш батько брав участь у 1991 році з паном Черноволом у брейнстормінгу щодо майбутнього розвитку України?
Так, Богдан Дмитрович був дуже активним з того часу: з 1986 року відійшов від роботи, ніби то пішов на пенсію, але сказав, що хоче присвятити решту свого життя — Україні.
Перш за все, батько заклав Міжнародний Інститут Менеджменту в Києві. Це був перший Міжнародний інститут в цілому Союзі! В Москві не було такого - МІМ Київ. І тоді він вже був активним в Україні, але це був тільки початок його шляху. Очевидно, відчуваючи всі ті розрухи, він був в контакті з усіма в Україні, хто мав вплив до та після оголошення незалежності. Він був досить відкритим до всіх сторін, бо вважав швейцарський приклад пошуку та будування консенсусу між різними партіями найкращим рішенням. Я пам’ятаю, що ми були добре знайомі з Миколою Морозом, який політично взагалі не співпадав з нами. Але він був справжній чоловік, і він мав довіру до його соціалістичної системи. Ми мали багато розмов з ним, і було важливо почути позиціі різних сторін, тому що ми розуміли, що ці люди існують в країні, більше того - вони мусять існувати, мусять мати своє місце разом з іншими, як пан Чорновол, як пан Кравчук. Богдан Дмитрович багато працював з Кравчуком з самого початку та брав участь в тому самому процесі, коли приймали рішення про назву держави. Деякі казали що можливо «Республіка Україна», а батько сказав “Ні, це буде Україна, бо вона - країна”. А ще тато багато працював з молодими людьми та надавав перевагу саме їм. З того часу він дивувався молоді в Україні, які вони були здібні, амбітні, але в позитивному сенсі - вони хотіли будувати тут демократичну етичну Україну. В кінці його життя він тільки з молоддю і працював, бо бачив, що політичні справи складні, що старша генерація була помішана з минулими речами, і батько думав: “я буду працювати з молодими, тому що це наступне покоління наших лідерів”. Як результат, ми маємо зараз нашу Фундацію і велику програму під назвою “Молодь змінить Україну”. Бо Богдан Дмитрович вірив в це, і ми також.
Фундація Родини Гаврилишин: Ви є президентом цієї функції і робите багато у ваших проектах. Я вірно розумію, що кожний член родини має свій напрямок в допомозі України зараз?
Батько відкрив ту фундацію, здається, у 2012 році, за часи коли вирішував відійти від політики і присвятити свій час молоді. Першою з’явилась програма «Молодь змінить Україну». За цією програмою ми вчимо перспективну активну молодь, що нині просуває етичні принципи у суспільстві, чи у власному професійному житті, а також допомагаємо їм підвищити різні навички, а вже після цього обираємо найкращих і запрошуємо їх до країн Європи на, так звані study trips, де можна на власні очі побачити як функціонують, наприклад, програми довкілля у Швеції, або як функціонує Верховна рада у Швейцарії. Серед тих, хто подає заявки на цю програму є й ті, хто приходить вже з власним проектом, бо хоче розвивати власну ідею аби вона мала найвищий вплив на суспільство. Коли за чотири роки реалізації цієї програми батько пішов, ми, родиною, вирішили зберегти всі його роботи, бо він розпочав важливу місію. І тоді разом з братом, сестрою і мамою також, хоч вона менш активна в тому, ми вирішили продовжити цей розвиток та додали ще декілька програм. Богдан Дмитрович в 2013-14 роках написав декларацію «Про людські відповідальності» бо був абсолютно переконаний в взаємозв’язку декларації людських прав та людської відповідальності, одне без другого існувати не може. Та я вважаю так само - перш за все люди мають бути відповідальними перед собою та перед іншими, і що людська відповідальність означає просування своїх цінностей, котрі є добрі не тільки для мене, але й для для суспільства. Наприклад, коли ми говоримо про довкілля, то ми маємо думати про наше спільне життя на цій планеті. Планета наша дуже сильна, вона буде ще витримувати всі ці явні зміни клімату, але це наше, людське питання, це людська спільна відповідальність. То ж ми просуваємо справу Богдана Гаврилишина, і у 2021 році Верховна рада України прийняла Закон про Всеукраїнський День Відповідальності за ініціативи нашої Фундації. А зараз наша Україна показує світові, що насправді означає бути відповідальними. Ще одну програму ми маємо для молоді при ООН.
До речі, про ООН. Ви не вважаєте, що ця інституція нині втрачає авторитет? Наскільки вона зможе себе реанімувати на Вашу думку?
Вона мусить себе реанімувати. Я вважаю щастям, що ООН досі існує - бо не було б цієї структури, ми б з вами жили в новому вимірі де існують лише дві або три головні країни, а інші ніхто не помічає. Але на превеликий жаль, не передбачено, що Росія має право вето — це абсолютно нонсенс під час війни. Я вважаю, мало б бути прописано в кодексі норм про те що країна, яка запровадила війну, автоматично повинна втрачати право голосу. Цього не було зроблено, та щоб внести зміни в кодекс потрібні загальні згоди - очевидно, що Росія на це не піде та буде судитися. Також треба пригадати, що саме завдяки ООН ми маємо актуальну акцію щодо зміни клімату, проект Global Compact та також sustainable development goals. Дійсно можна засмутитися з дій ООН під час війни, бо вочевидь зараз ця всесвітня організація не показує свої найкращі сторони, але без ООН було би набагато гірше, я так вважаю. Так, діяльність Фундації Родини Гаврилишин охоплює чимало.. Наші головні три програми продовжують існування - «Представники в ООН», «Декларація Відповідальності» та проект «Молодь змінить Україну». Зрозуміло, що з початку війни ми, як і всі інші, змінили напрямки, але все одно продовжили молодіжну програму, що об’єднує півторатисячну мережу наших випускників які нині неймовірно активні в гуманітарних проектах допомоги у всіх регіонах України як Амбасадори Фундації.
Наскільки складно тримати фінансову стабільність для того щоб постійно розвивати діяльність Фундації?
Як батько помер, був момент коли Фундація могла припинити існування. Причина цього - банкрутство банку «Хрещатик». Мій батько дуже довіряв людям, та іноді, більше ніж мені. Одного разу я порадила йому не тримати всі фінансові ресурси в одному банку, бо гарантій стабільності не вистачить. Але він сказав: «ні, я знаю що заложив в цей банк, я маю довіру до них». В результаті всі гроші було втрачено. Але я зберегла 500 тисяч франків тут, у Швейцарії, і від того часу ми жили на тому, та ще я додала свої власні гроші. Наразі над програмами працюють чотири людини - прекрасна команда, але не вистачає ресурсу. Тому від початку війни ми більш менш підтримуємо Фкндацію, але головні акції робимо зараз поза нею. Моя сестра Патрісія перебувала в Києві на початок війни і там мусила залишатися. Але поїхала до Львова де пішла з чоловіком волонтерами працювати з однією знайомою нам відповідальною організацією, що займається переселенцями ще з попередньої війни 2014 року. А ми тут, в Швейцарії, збирали гроші для цієї організації. З часом стало зрозуміло, що переселенців більшає і нема де їх розмістити, то вони створили організацію MoveUkraine, яка отримує від різних муніципалітетів покинуті будинки, котрі перебудовують як житло для переселенців. І мій керівник, власник компанії Lundin Group, підтримав проект та перший будинок отримав назву LundingHouse. Команда Move Ukraine і далі буде продовжувати робити fundraising, тому що зараз вісім мільйонів внутрішніх переселенців в Україні серед яких півтори тисячі не мають де жити, то з цим треба щось робити.
Я знаю, що ваш син Метью також працює волонтером
Так, мій син у Цюріху, він лікар-невролог та працював в Україні як волонтер під Львовом у центрі реабілітації постраждалих від війни ще у 2014 році, тоді і створив волонтерську організацію «Zuerich hilft der Ukraine ZhdU» яка зараз надсилає в Україну медичні продукти та медичні авто.Що ми, українці, можемо дати світу і що світ може дати нам корисного, цікавого, аби розвивати синергію? Як по відчуттях Ваші друзі, оточення сприймає зараз українську ситуацію, яке загальне ставлення до українців? Ви відкрили проект обміну досвідом «Україна - світ», декілька слів про це. Я маю багато знайомих та друзів, що прийняли до себе українських біженців. Наприклад мій добрий друг, директор Женевської опери, також прийняв українців, надав можливість працювати та навчатись за спеціальною програмою. Інший знайомий надав квартиру для біженців та щойно відправив авто до України. Навіть мій водій, з яким ми живемо поруч в передмісті Женеви, збирає речі і невдовзі поїде на три тижні до України, щоб передати ті всі речі.
Насправді, тільки в одному моєму оточенні багато людей що несподівано взялися допомогти Україні, кожен робить щось в своїй галузі. А скільки взагалі таких історій! Наприклад, женевський видавець створив фоторевью про Україну і всі кошти з широкого продажу цієї розкішної фотокниги він віддає на гуманітарні проекти благодійної організації «ДІТИ», з якою я також співпрацюю вже довгий час та ця організація в співпраці з Женевським Осередком Українського Товариства в Швейцарії роблять неймовірну роботу під час війни - це вражає насправді, що біженці роблять тут, в Швейцарії. Люди приїхали сюди за найскладніших обставин тільки ось, і вже працюють. Насправді, ініціатив багато і в Швейцарії і в інших країнах.
За вашим відчуттям, чи сприймають нас, українців, як європейську націю?
Абсолютно та безумовно! Можливо спочатку це було трохи проблематично - Ви ж знаєте скільки ця країна має обмежень. Але для українців вони тримають двері відкритими. І це скоріше виняток. Українцям дали PermiS, такого не траплялось ніколи в історії. Людям дали гроші, можливість працювати, житло. Інші біженці з різних країн та частин світу таких умов не мають. Чому вони це роблять? Тому, що вони кажуть, що це наші брати і вони такі як ми.
Чи можете Ви пригадати створення цікавих колаборацій? Наприклад, в бізнесі або ж в науковому світі?
Це вже почалося. Я мала зустріч з ректором університету Женеви, де прийняли безкоштовно багато українських студентів і мають намір продовжити такі зв’язки з Україною. Також було проведено масштабну конференцію про реконструкцію України в Лугано яку до війни планували присвятити інвестиційним проектам та не скасували в складні воєнні часи. Та якщо мова йдеться про відновлення країни після війни, то значить швейцарці вже готуються до співпраці. То буде корисно і для України і для європейських держав, звісно. Багато швейцарських компаній будуть задіяні у відбудові України після війни, будуть інвестовані колосальні гроші для підтримки та реконструкції нашої країни. І я плекаю надію, що всі заморожені активи росіян також підуть на ці проекти по відбудові. Так, зрозуміло, що це складне питання юридично навіть являється неможливим, але це станеться, побачите. Ще щодо сприйняття. Звісно тут використовують різні формулювання. Накшталт - російська війна в Україні змінила світ. Я періодично чую в європейських новинах: «.. що через українську війну..», або «український конфлікт» - який конфлікт? Це не є конфліктом абсолютно. Вони просто скорочують так, нібито за стандартами. Але ж це не коректний стандарт, це такий нюанс, але він тотально перевертає зміст. Я кожного разу звертаю увагу що не можна так висловитись, бо це є справжня російська війна в Україні, це російська війна в Європі націлена на демократію і, я б впевнено додала, на цілий світ. Так, то то війна проти цілого світу і ми мусимо нагадувати людям, що українці тільки перші, дуже сподіваюсь, хто переживає цю війну. Вона - на нашій території і зараз Україна боронить увесь світ.
