Свідченням цього став довгий перелік виставок, які з успіхом проходили в знакових місцях: в Парижі (тричі у виставковому залі Лувру, а також в Салоні Незалежних), в Лондоні, Токіо, двічі в Люксембурзі, в Барселоні, Біаррииці (Франція), Бланесі (Іспанія), Ризі, Римі, Нью-Джерсі та в Гдині. Брала участь у двох міжнародних аукціонах - в Нью-Йорку і в Лондоні. 

Алла все життя прожила в Україні, але зараз, через війну в Україні, мешкає у Польщі –  країні, яку теж відчуває рідною. З цим, певним чином, пов’язана дивовижна історія її походження та її роду, яка попри те, що є задокументованою реальністю, виглядає як роман, історична сага. 

Наша розмова почалася з сьогодення – про війну, адаптацію до життя та професійну реалізацію творчої людини поза межами своєї країни. А потім ми говорили про безпрестанну сродну працю, духовність, чесність з собою, боротьбу та глибинне відчуття перемоги. 

Як для вас почалася повномасштабна війна?

Почну з одного цікавого моменту. Я маю студію-галерею у Білій Церкві, яка вже існує близько 20-ти років. До війни я проводила в ній практично весь свій час – працювала, спілкувалася з відвідувачами, проводила майстер-класи. Останній раз я була там за два дні до початку повномасштабної війни. Тоді крім мене там нікого не було. І мені раптом захотілося зафільмувати один із залів, потім я пішла в другий, далі зайшла в майстерню. Подивилася на свою галерею, зачинила двері й поїхала.

Студія-Галерея у Білій Церкві

Ніби попрощались…

Так, виходить, що так. 

Дочка з онучкою, котрій було півтора року,  приїхали  з Києва до Білої Церкви. Почалася війна. Родиною прийняли рішення, що я з дочкою і онукою повинні  на  деякий час виїхати за межі України – до Польщі.

Річ у тому, що у вересні 2022 до нас приїздила делегація з міста-побратима Білої Церкви Островця-Свентокшиського, що у Польщі. Один з представників делегації купив тоді картину, ми довго розмовляли. Він говорив, що у їх містечку є виставковий зал, що вони з дружиною дуже люблять мистецтво… Я знайшла його візитівку, зателефонувала і запитала, чи можна приїхати в такий час. Він сказав: «Так, звісно, приїжджайте!».

Щоправда, тоді я прочитала лише ім’я – Пьотр Дасіос, і тільки на кордоні зауважила, що він – віце мер того міста. У мене буває така неуважність, подібне трапляється зі мною все життя. 

До містечка ми приїхали рано-вранці, але близькі знайомі Петра нам одразу надали житло.

Мій чоловік, який нас привіз, за два дні повернувся додому, а ми залишились.  

Які почуття переважали тоді?

Нерозуміння. Напевно кожній людини незрозуміло, як-то – 21 століття, центр Європи і таке прийшло... Ми не готові, наше покоління виросло в мирний час.

До цього взагалі важко бути готовими. 

Так.

Мені було дуже тяжко, але я зрозуміла, що треба сконцентруватися, бо цими переживаннями нічому не зарадиш. Сказала собі: так, я не можу змінити те, що сталося, але є щось, що я можу робити. І я маю це робити. Малювати!

Мені дуже хотілося показати, що хоч ми і біженці, яким треба поміч, хоч ми втікаємо від війни й рятуємо свої дітей, але ми не є абсолютно беззахисними. Ми можемо щось робити. І в мені була сильна віра, що ми теж допомагатимемо. Ми теж діятимемо. І деякий час по тому, на День Незалежності України у 2022 році в Кельце, що в Польщі відбувся аукціон на допомогу Україні. Я брала в ньому  участь зі своєю картиною. Вона була продана за хороші кошти, які я у повному обсязі передала ЗСУ.

Ви не можете не малювати?

Так, є таке. Це правда. Я не можу нічого іншого робити. Тоді Марчин і Катаржина – мої приятелі зараз, мовили, що я можу трошки попрацювати у них вдома, поки ще не підготували для мене майстерню. І я малювала два тижні у них.  

А через деякий час мені дали майстерню, де я зараз проводжу більшу частину свого часу. В майстерні я малюю олійними фарбами, а вдома –  акриловими. 

Безперебійна творчість… Виходить, що ваш основний спосіб інтеграції – це робота?

Напевно так. Як кажуть, кожна людина живе, поки працює. А робота – це ще і спілкування з людьми.

Ви вже гарно розмовляєте польською. Ви знали її до цього?

Річ у тім, що я протягом 9 років разом з істориком і генеалогом Євгенієм Чернецьким, кандидатом історичних наук України та доктором історичних наук Польщі вивчала свій рід по лінії батька. І тому читала багато документів польською, слухала... Може, я не надто добре можу розмовляти, але на 100% розумію, сприймаю на слух. А щодо мовлення, то маю ще певний акцент.

Чи відчуваєте ви себе в Польщі як вдома? 

Так. Я не відчуваю себе тут, як у чужому краю, не відчуваю, що навколо – чужі люди, абсолютно чую себе як вдома.

Цікаво то, що мої предки по лінії прадіда і бабусі походять з тих місць, де я зараз живу. Виходить, я потрапила туди, як то мовять, де пуп заритий. 

Так що вас буквально покликала земля.

Виходить, що так.

Як ви відчуваєте і підтримуєте зв'язок з Україною? 

Польща рідна й Україна рідна. Мої діти народилися в Україні, по крові я полька, а  проживала все життя в Україні. Тому це такий міцний зв'язок, як і кровний.

Одна земля, друга… Я мислю, що можна жити на дві країни, на два місця і обидва відчувати рідними. 

Тобто думаєте зберігати цей міцний зв’язок з Польщею?

Я навіть не розумію, як я можу залишити тут все і не малювати, як я можу приїхати додому і там не малювати. Розумієте, воно вже має таке подвійне значення.

Поляки дуже добре ставляться до українців, дуже переживають і допомагають. І така щира допомога надзвичайно зворушує і морально підтримує.

Символічно для мене, що у Другу світову війну Україна прихистила мого батька, а під час цієї війни мене з донькою і внучкою прийняла Польща. 

І знаєте, коли займалася пошуками родини, вивчала історію в Польщі за оригінальними документами, старими фільмами, то зрозуміла, як поляки ненавидять, просто страшенно ненавидять росіян. Але хочу зізнатись, що з таким почуттям я виросла змалку в своїй родині. 

 І є за що. 

Поставлю досить неоднозначне запитання. Війна – це страшно. Але для когось вона дає додаткові можливості, час для переосмислення. Чи є у вас таке?

Ні!

Ну, от у вас з'явилася Польща...

Польща з'явилася б і так, може, на рік пізніше, але вона була в моїх планах. А війна – то страшне. Я не знаю, які можливості можуть бути у неї.

Для саморозвитку, можливо. Люди щось трансформують в собі...

Я того не розумію, бо людина завжди займається саморозвитком, коли хоче.

Я не раз чула, що війна дала якісь можливості, я не відчуваю, бо я над собою працюю все життя. Все моє життя — це саморозвиток. 

   "Оленівка"

Нам такого страшно  не потрібно, щоб працювати та змінюватись, я згодна.

Розкажіть про свій рід, про батька і ваш шлях до відновлення історії сім’ї. 

Мій батько народився на Волині, яка була у складі Польщі. Але коли у 1939 році СРСР напав на ті землі, то його малим хлопцем вивезли у Черкаську область. Він прожив під чужим іменем не своє життя, але усе пам'ятав і розповідав нам: і про палац, і про костел, і про родину… Робив замальовки, називав конкретні імена та прізвища. Дуже хотів, щоб ми пам’ятали, хто ми є. 

Ще у 1994 році до батька відвідала рідна тітка, і просила, щоби ми з сестрою поїхали у Голоби, аби врятувати палац, бо його руйнують. Але мій батько дуже боявся. Розумієте, ми виросли у радянському просторі, тож було чого боятись. І тоді ми не поїхали. 

Потрапили ми з сестрою туди, по смерті батька, в ті часи, як в Україні почалася війна 2014 року. Ті події відчувалися мною дуже гостро ще й через резонування з історією роду… Це були дуже сильні відчуття.

Скажу ще, що тоді, у Голобах я побачила все саме так, як батько розповідав: скільки колон у палаці, де росли яблуні у саду, де знаходиться озеро… Все.

Але палац зруйновано, наскільки знаю.

Так. Там до 93-го року був дитячий будинок, потім його перевезли до Ковеля. І тоді люди почали знімати вікна на двері… Тепер він в такому дуже плачевному стані.

Коли ми приїхали й зайшли до костелу, я була в розпачі від його стану. І я вирішила, що оскільки палац врятувати не вийде, у мене нема такої фінансової можливості, але тут я можу щось зробити. 

Найгірше, що у костелі тривалий час був склад солі, через що фрески австрійського художника Йозефа Прехтля 18 ст. почали осипатися. 

Протягом 300 років костелом опікувалися знамениті польські роди: Ярузельські, Вільги, Потоцькі, Божедар-Подгородецькі, Ронікери, Подлевські. Я відчула, що маю покликання відновити пам’ять моїх предків, і тому намалювала герби цих родів, щоб розмістити у костелі. До цієї урочистої події була приурочена презентація книги про цей костел Архангела Михаїла, автором якої був історик-генеалог Євген Чернецький. На це свято приїхав єпископ Луцької дієцезії Віталій Скомаровський зі своїм кліром. Присутніми на цій події були представники інших конфесій. Приїхали гості з Польщі, телебачення, журналісти. Зібралась дуже велика кількість людей. Я була надзвичайно щаслива, що ця подія привернула до себе велику увагу мешканців не тільки Голоб, а й Ковеля, Луцька, Києва та Білої Церкви. 

Що для вас означає відновлення родинної історії?

По-перше, це я роблю для пам'яті батька. Бо це страшно, коли людина проживає на своє життя.

По-друге, я роблю це для своїх нащадків, щоб вони все знали. 

І тому ви маєте вже книгу авторства Євгена Чернецького  «Графи Ронікери»?

Є перший том. Продовження буде…

Чи знайшли ви під час пошуків інформації про рід корені свого художнього хисту?

Художники були в обох родах.  

А як ви стали художницею?

Я завжди малювала. З самого дитинства. Батько, який вмів малювати, бо ще у палаці у Голобах отримував якісну домашню освіту, навчив мене основам.

Мої батьки вважали, що я маю здобути потужну професію, а малювати, якщо захочу, я зможу завжди. Отримавши фах інженера, я  дуже вдячна батькам за їх пророцтво. Як художник, я маю все своє: свій шлях, свій світогляд, свою манеру, свій почерк. І жоден з художників не збив мене з цього шляху. 

 

Як це вдалося? Ви вибудували самостійне навчання такого рівня!

 Коли мені було сім років, батьки  повезли нас до Ермітажу. Пам’ятаю, як заворожена стояла перед картинами Ван Гога і врешті сказала: «Я буду художником і буду малювати так, як він».

Довгі-довгі роки Ван Гог залишається моїм найулюбленішим художником. Я вже декілька разів була у музеї в Амстердамі, вивчала його майстерність. Але, виходить, що той перший дитячий поклик мене рухав. Саме тоді я відчула, що хочу свою емоцію, свою імпресію залишати на полотні. І я послідовно вчилася це робити.

Чи критики, якось означили ваш самобутній стиль?

Останній критик, польський історик мистецтва Мар'ян Румін, написав, що я постекспресіоніст.

Ви погоджуєтесь?

Так. І абстракціоніст теж. Я зараз вже пишу й абстракцію.

Свого часу я вирішила, що маю побачити наживо картини усіх великих художників. бо маю зрозуміти, чому вони живуть 500, 300 чи 200 років. І я зрозуміла, чому.

Чому?

Перше – то мій секрет. Друге –  ти маєш правдиво підходити до образу, до полотна, по-справжньому вірити. Всю свою енергію, всю свою любов, все що ти знаєш, ти повинен викладати на полотно. Але експресія може бути на полотні, якщо вона позитивна. А якщо хочеш втілити якусь філософію, то повинна в експресії передати свої думки. Але негативу там не повинно бути.

 "Енергія віри і життя"

Я бачила картини вашої «єврейської серії» і навіть через монітор відчула потужну енергію. Дивовижно. 

Дякую. Дивовижно, так. Ви знаєте, у мене є така повага до цих людей, які живуть згуртовано по всьому світі, вірять, люблять свою історію, традиції, не забувають, хто вони є. 

Я мала багато виставок на єврейську тему в Україні та за її межами. В Ризі, скажімо, до 70 років Голокосту… Там я залишила деякі свої картини, для пам'яті цього народу. А цикл «Єрусалим» привезла в Польщу. Останній цикл «Голокост» я писала в 15-му.  

А потім я намалювала 10 костелів України – Волині й Галичини. Мали бути виставки в Києві, у Львові, потім у Луцьку. Але підпалася війна.-

Ці картини зараз зі мною у Польщі і я думаю продовжувати – напишу польські костели. 

Для мене це виставка про духовну частину людей. Головна картина там – «Енергія віри й життя», на ній зображено червоне дерево. Це дерево – то як коріння, яке живить усе. Ніби артерія віри й життя.

Зараз я зрозуміла, чому тоді написала костели. Як почалася війна, то руку допомоги нам простягла Польща. То і є прощення за все, що було в нашій спільній історії. А ці костели, напевно, це дуже давній наш зв'язок.

  "Маріуполь"

Над чим ви працюєте, куди йде ваша експресія зараз?

Я написала чотири картини про Україну, про те, що зараз відбувається.

Показала Маріуполь, Бучу і те, що я називаю “10-10-22”. Це про ту атаку, коли на Київ летіло 83 ракети. Я пам'ятаю, як тримаю телефон, розмовляю зі своєю дочкою, вона з онучкою в Києві… А там летить, шумить. Я читала і дивилася усі ті новини… І малювала-малювала. Не могла інакше.

І потім була ще одна картина, вона показувала події в Оленівці, коли вороги влаштували теракт у місці утримання наших полонених.  

Зараз я хочу продовжити писати Україну. Я вже маю дві картини в голові. Вони вже існують, залишилось лише перенести на полотно. Але коли пишеш такі роботи, то це дуже виснажує.

Я два тижні відходила від тих чотирьох, котрі писала місяць. Зараз я їх закрила, бо не можу ще бачити – в мені знов починається таке тиснення.

 "10-10-22"

Тобто після втілення на полотні, не легшає?

Ні, бо я заходжу в той момент і відчуваю, що це тяжке. Я ж повинна справдити те, що я пишу. 

А пізніше я намалювала цикл з восьми картин під назвою «Конфронтація». Пам'ятаю, як знову просто малювала, малювала, малювала. А коли скінчила, то подумала, що я таке зробила? Виставила одна за іншою і побачила, що то були 8 місяців мого життя в Польщі. Це було про моє становлення тут. 

Після цього я написала цикл «Танго» – як символ мого життя, бо кожна людина танчить свій танець, у мене це саме танго з його пристрастю, неоднорідністю, періодами активності і відносного спокою.

А далі були «Парфуми» – цикл, який я дуже давно хотіла написати, років десять вже. Він про запах, про справжню жінку, яка обирає свій аромат, незважаючи ні на кого… і про шлейф, який вона залишала. Обидва цикли – по десять картин.

Плануєте їх виставляти? 

В Польщі зараз маю виставку, але будемо ще щось планувати. Проте для цього я повинна мати, що показати. Я хочу, щоб був вибір, щоб були цикли на різні теми. Розумієте, коли мовиш тільки про щось одне, показуєш одне, то це нецікаво. А коли є вибір різноплановий, то тоді це значно цікавіше.

Тож продовжуєте працювати?

Так, треба ще працювати.

І на завершення нашої розмови, скажіть, як вам відчувається майбутнє? Чи буде перемога? Мені видається, що художники це можуть відчувати.

До речі, я знала, що війна буде. У 21 році я намалювала картину – «Танець, миру і перемоги». На ній люди танцюють гопак.  

Вона висить в Офісі Омбудсмена з прав людини, у Києві. Кажуть, що немає жодного відвідувача, котрого би не зворушила, не зачепила ця картина. А там бувають закордонні делегації з різних країн. До цього вона була надрукована в книзі «Світове мистецтво. Старі майстри і 40 сучасних художників світу», вийшла вона у 2021 році. Там полотна з музею Прада, МоМа і Гуггенхайма. Найвідоміші художники і я з тією картиною теж там є...

І на цій картині є перемога. 

Так, там є перемога. І вона буде. 

У 2011-2012 році я написала цикл, який ще не показувала ніде.

No comments, exit. «Без коментарів, вихід». Там таке…

Передчуття?

Так. Передчуття того, що станеться. І розуміння, що вихід є і завжди буде. І перемога є. І мир. Я думаю, що всі наші воїни в Україні зараз танцюють той гопак. Я коли планувала писати ту картину, то багато читала про гопак, дивилася старі фільми – там дуже моцний танець. 

Є ж таке поняття як “бойовий гопак”... 

Так-так. Я мала на увазі саме його. На картині – образ войовничого українця та боротьби України.

Це танець миру і перемоги. Там зображені і голуби, і українські стрічки. І виникає чітке відчуття, що все вже закінчилося. Все так умиротворено...

То перемога і мир буде?

Звісно. Ну як інакше? Ну як?! Не може бути, щоб якісь рашисти перемогли. Без перемоги ніяк не може бути. 

"Золотом покрита ніч"

На жаль, раніше їм це вдавалося і вони більш ніж на 350 років  поневолили Україну.

Але час перемогти вже настав. Інакше просто неможливо. Вони повинні знати, що московське болото – це те місце, куди вони мають повернутися. 

Ви знаєте, мені тяжко переживати все те, що відбувається зараз вдома. Дуже тяжко. 

Але у Росії – все ще страшніше. Ці зомбі... То набагато страшніше, то якесь безглуздя, дикість. Щось зовсім нелогічне. 

Має ж у людині бути здатність відрізняти добро від зла, має бути та артерія віри й життя. Віра в добро, в людей, навколишній світ. Коли живеш, працюєш і маєш плани. Коли працюєш над собою. 

У мене так виходить, що приходиться завжди працювати, багато працювати. Я мала близько 50 персональних виставок тільки в Україні. Це дуже багато. А кожна виставка – це велика праця над собою. А саме зусилля над собою і робота – це і є життя. Як можна інакше жити?

Чесність з собою та перед світом, пошук власної істини – особливість Алли Ронікер як людини та митця, котру може відчути кожен, хто бачить картини і безпосередньо спілкується з нею. Чесність і честь, вимогливість до себе, здатність відчувати енергію віри та життя, пропускати її крізь себе і переносити на полотно… Мабуть, саме це примушує зупинятися перед її картинами, заглиблюватися у споглядання, співвідчувати, рефлексувати, стаючи, певним чином, співтворцем художниці і доєднуватись до пульсуючої артерії, що проявлена у більшості її полотен. І це та додана цінність, точніше, цінність вищого порядку, до якої ми можемо доторкнутися, занурюючись у Всесвіт Алли Ронікер.